Про героїв Сталінграда
Справа декомунізації вимагає вдумливого і розважливого підходу
Здається, суспільство (принаймні, активна його частина) усвідомило, що сфера топоніміки, назви міст, вулиць, публічно значущих закладів, спорудження (чи знесення) пам’ятників історичним діячам — це, без перебільшення, державна справа, і духовна революція в соціумі — український не є винятком — немислима без очищення від назв та монументів тоталітарного минулого. Це — маркер нашого духовного, зрештою, й політичного поступу (або, навпаки, стагнації), тут розмірковування про надмірні витрати не є доречними. Чи була б мислимою денацифікація Німеччини, якби були збережені пам’ятники 1933—1945 років, бо, мовляв, «це ж наша історія»?!
Саме тому Закон про декомунізацію, ухвалений Верховною Радою у квітні 2015 року, є аж ніяк не символічним, а, навпаки, майбутнєутворюючим актом. Без зайвого пафосу — це так! Не звільнившись від імен Свердлових та Дзержинських, Куйбишевих та Ворошилових, Петровських та Косіорів (починаючи з вождя світового пролетаріату), що «прикрашали» наші вулиці та пам’ятки — ми не рухатимемось вперед. Проте сказане зовсім не означає, що в цій винятково важливій справі доречним є поспіх, а тим більше — рапортоманія. Думаймо, аналізуймо, сумніваємось!
Яскравий приклад — ініціатива київської влади та громадськості щодо перейменування проспекту Героїв Сталінграда (Оболонь) на вулицю (проспект) Володимира Івасюка. Ось з цього приводу хотілося б сказати бодай декілька слів. Абсолютно безперечним є те, що Володимир Івасюк є нашою національною гордістю, окрасою українського мистецтва (не лише музичного), і не може бути двох думок: Києву пасує вулиця або проспект, названі на його честь. Хоча б тому, що, крім усього іншого, ми в такий спосіб вшануємо жертву державного (КГБ-істського) терору. Але чому замість (як противага, альтернатива) проспекту Героїв Сталінграда? Тут необхідна чіткість.
Хай навіть радянська пропаганда дещо спекулювала на винятковій ролі Сталінградської перемоги у Другій світовій війні — тим не менше та битва мала величезне, непроминальне значення у перебігу війни й справді суттєво наблизила крах нацизму. Удар гітлеризму був справді завданий нищівний (хоч можна сперечатись про те, чи був тоді «зламаний хребет» агресорові). До того ж, там, на берегах Волги, геройськи (так, геройськи!) билися й гинули десятки, сотні тисяч наших братів-українців. Билися, до речі, не так за СРСР, як за свою Вітчизну-Україну (що не зовсім вписується у модну зараз концепцію «німецько-радянської війни», бо ігнорується, повністю або цілком, роль українців, хай і в формі Радянської армії). Наш час розвінчав чимало фальшивих героїв. Але героїзм тих, хто пройшов пекло Сталінграда, — справжній. Заперечувати це було б цинізмом.
Взагалі, дорогі читачі, чому так відбувається: ми нібито «нещодавно», «енергійно» позбуваємося радянської спадщини (хоч треба спокійно, з «холодним розумом» подумати: що справді необхідно викинути геть на смітник, а що зберегти — є й гідне збереження), а виходить так: найогидніші, потворні елементи цієї спадщини показують просто-таки фантастичну живучість, а те, що варто б було залишити — знищене? В чому тут річ?
