Без облич
Книга «Банальність зла: Ейхман у Єрусалимі» написана легко. Як відомо, її авторка, німецько-американська філософиня Ханна Арендт як кореспондентка журналу The New Yorker висвітлювала суд над колишнім оберштурмбанфюрером СС, керівником відділу гестапо IV-B-4 Адольфом Ейхманом. Він відповідав за доставку приречених — переважно євреїв — у концтабори: по суті, керував транспортною інфраструктурою Голокосту. Суд проходив у Єрусалимі в 1961 році і завершився смертним вироком та стратою Ейхмана.
Арендт описує події по-репортерськи сухуватим і водночас публіцистично загостреним стилем. Вона досліджує біографію підсудного від його народження до сходження на високі щаблі нацистської ієрархії, втечі в Аргентину й шибениці.
Але найбільше вражають висновки, що виходять за суто репортажні рамки. Виявляється, Ейхман не був ані генієм убивства, ані безумним садистом. Ба більше, навіть не був антисемітом. Він вклонявся успіху, його засліплювала кар’єра — саме тому шанував кривавого вискочку Гітлера й дуже засмутився, не отримавши чергове звання. А за особливу чесноту вважав сумлінну службу. Його взагалі нічого не вирізняло серед більшості поплічників Рейху — в кращий чи в гірший бік. Абсолютна, зразкова посередність.
Так, тиранів ведуть до влади загони штурмовиків чи маси виборців, охоплених хворобою популізму. Проте будь-яка диктатура тримається не на штурмовиках, не на видатних лиходіях, а ось на таких «жукоподібних», як їх назвав Орвел у «1984», особинах без будь-яких якостей. На слухняних служаках, на догідливих гвинтиках, завжди готових учинити так, як велить начальство, й щиро не розуміючих, що ж вони зробили поганого, адже їм наказали, а наказ — це святе.
Отак вони й казатимуть у Росії, Білорусі, Північній Кореї, на Кубі, коли туди нарешті прийде свобода.
Бережи нас, доле, від банальності. Адже їх, без облич, ще багато. Вони ще сподіваються.
