Як виник задум «Тараса Бульби» - повісті і фільму

Сергій Тримбач

01 квітня, 17:25

Дивні сни сняться мені іноді. От і з місяць тому, під ранок, чую раптом, і бачу на додачу, Олександра Довженка. Його промениста, у місячнім світлотворенні, тінь виходить із селянської хати. Це ніби хата Тримбачів у Піщаному Броді, на Кіровоградщині. Я вже стиха почув, як мій дід, Павло Макарович, за Довженком постане - але ж ні. Тільки чийсь голос, ніби жіночий, услід шелеснув, та й годі…

    Тінь Довженкова - я чомусь знав, що то він, він - майнула проти місяця і зникла за хвірткою. І тут нове знання надійшло, новим кадровим полем - Довженко уже сидів на вулиці, на лаві, точнісінько такій, як побіля Тримбачевого дворища у Піщанім Броді. Тільки я вже якимось чином знав, що це інше село, на ймення Яреськи, на Полтавщині, те саме, де Довженко знімав свою «Землю». Ті самі Яреськи, де народилась Марія Іванівна Косяровська, у шлюбі - Гоголь, матінка Миколи Гоголя… Ага, того самого…

   Довженко сидів на лаві і кресав вогонь, намагаючись запалити люльку-носогрійку. А я тим часом побачив на іншій стороні лави ще одну тінь, тільки жіночу. Режисер затягнувся, потому димок від люльки постелився поруч. Краєчком ока побачив ту жіночу тінь, що позиркувала у його бік - несхвально. Хоча це ж дивно, коли тінь зиркає - так, що ти розрізняєш навіть нюанси того зиркання. Таке трапляється тільки уві сні. 

Розумію, вам не подобається дим, прошу мене вибачити. На своє виправдання скажу, що таку люльку палив Тарас Бульба… Чи пам’ятаєте такого? 

Я? - озвався жіночий голос.- Чи ж мені не держать у пам’яті зроблене Нікошею?

Нікошею?

Ну, сином моїм.

Вашим сином?

Моїм-моїм. У мене все дочки, а синовєй било двоє,- зненацька стишився голос жіночки, і я вже вирішив, що не почую далі, що все - збій фонограми. 

Насправді вона трохи помовчала. Мовчав і Довженко, трохи заткавшись димком від люльки.

Двоє синовєй, тільки ж другий прожив мало. Нікоша був першим, хто вижив з моїх дітей… Коли ми вінчались з Василем, мені було тільки чєтирнадцять лєт. Самі понімаєте, рано це, рано для материнства.  

Тінь Довженкова гойднулась сполохано:

Що, справді вам було чотирнадцять?

Було, було…

Тут промінь місячний вискочив на вершечок дерева і полоснув вуличний пейзаж - навскісним сяєвом. На якусь мить я побачив жінку… Вона мала вдягачку вочевидь не совіцьких часів. Так одягались жінки середини ХІХ століття…

Ви про Тараса Бульбу говорили… Нікоша єго написав, коли узнав про Остапа Гоголя, свого предка…

Так ви матінка Гоголя?- дихнула новою порцією тютюнового диму тінь Довженка.

Ну да, развє не похожа?

Так я ж бачу вас уперше… Ви знаєте, який нині рік?

Год який? Знаю.

І який же? 

Помилки не буде - двадцять дев’ятий.

А століття яке? 

Яке є - таке й столєтіє. 

Тільки ж не те, в якому ви жили.

Те, не те… Я тут народилась… Я тут усе знаю. Тому й гостюю, час од часу. Провідую… От язик вкраїнський нагадую собі. У дєтствє ж я чула його, говорила. А далі вже більше великорасєйскій… 

Тінь Довженкова принишкла на хвильку, місячним світлом опроміненій. За тим ворухнулась заново.

А як же ваш Миколай Тараса Бульбу писав? 

Нікоша писав… Умів писать, ви ж читали, мабуть. Тільки не знав він таких людей, не міг знати. Украйну за Ніколая первого уже у домовину уклали і гвозді готовили, аби забить і в могилу скинуть.

Ви так це бачили? 

І я, мій муж, Василій. Він ще по-вкраїнськи писав, а Ніколаша то вже й ні. Хотя він Украйну хотів воскресити, на хід такий хотів її поставить. В отих своїх «Вечорах на хуторі…». 

А Тарас Бульба?

Нікоша запорожських козаків воскрешав… Без них - яка ж Украйна? Тільки ж він козаків ніколи не бачив… А я в дєтстві ще бачила. Старих уже, а все одно - як дуби віковічні.

Ви справді їх бачили? 

Бачила! Приїжджали до батька. Один старий був, сто годів, мабуть. А шаблю двопудову як узяв у руки, як ударив нею - земля затряслась, півчаса грунт не міг успокоїться, дрижаками бився. 

Отак?

Отак. Хочте вірте, хочте ні. А так було.

Знову помовчали. Обидві тіні я вже перестав бачити, відчувати. Сновидіння скінчилось? Аж ні. 

Я ж із роду Косяровських… Козацького роду. Старшинського… З гетьманом Іваном… Мазепою родичанська ув’язь наша була. Чула про це. Тихо про це говорили, бо ж Мазепа ізмєнніком щитався. Не в нашій сім’ї, не в нашій, а щитався.

А як це Бульба у вашого сина двадцять пудів важить? 

То я йому поправочку зробила. У нього десять пудов було. Які там десять? Я ж їх бачила, кажу ж вам. От ви… в отаких штанях полотняних, ховать вам у тих штанях нічого особенно. А запорожці… Нащо ті шаровари були? Бо у такі-от ваші штанці як було укласти їхнє хазяйство? Там отого мужеського добра на два пуди було. На два!

У фонограмі прорізався смішок Довженка.

Тепер розумію, нащо ті шаровари запорожцям…

Кажу ж вам, сама бачила таких. Порода була, порода. Вже от Нікоша був вутлий, у нього все в душу пішло, у розум… Розум у нього на усі сорок пудів тягнув… Та й ви, бачу, тоже не козак…

Помиляєтесь, козацького роду наша родина. Знаєте, слухаю вас і так закортіло й собі таке кіно зробити! Тараса Бульбу… Кіно - це, знаєте, коли картинки на екрані, на полотні - і рухаються.

Чула, чула про таке. От і зробіть… Якби Нікоша явивсь - він би щось присовітував.

А хто йому присовітував козаків… у другому виданні… перетворить на пропагандистів руського царя? 

Пропа.. шо?

Ну, що вони ніби за царя і отєчество руське готові голови положити.

Ой, не питайте, чого у мене заплакані очі? Він же писав про українців, а потім підмалював - під государя. Не буду про це говорить, лучче піду я вже… 

Побудьте ще, я вже люльку смалить не буду…

Настала тиша. Я щосили намагався продовжити сон - коли ще таке присниться? Дивився у штири ока. Тільки вже нічого не видко було, й не чутно. Вулиця сільська випрозоріла вечорово, але ж сонною картинкою: безлюддя. 

Тут я й прокинувся. Не ймучи віри: невже сам Довженко прийшов-прилетів у мій сон? А за ним і матінка Гоголя? Буває ж таке?

P.S. Головною творчою мрією Олександра Довженка була екранізація «Тараса Бульби». У 1940 році він запустився з цим фільмом. 1941-го мали початися зйомки, вже з’їжджались актори. Одначе ж почалася війна і всі плани рухнули. До самої смерті мрія про «Тараса Бульбу» зігрівала Довженкову душу. Не здійснилось - як і багато чого іншого.