Демократія це маска, яку надівають правителі, перш ніж з’явитись на політичній сцені
2 дні тому, 6 лютого, ми відсвяткували перемогу Олени Гончарук, яку конкурсна комісія визнала переможцем у боротьбі за посаду гендиректора Довженко-центру (він же національний кіноархів).
Хоча перемога з насторогою - тепер м’яч на половині поля, де випасається влада. А для неї, як показує досвід, ні правил доброчесності, ні законів не існує. Усе вирішують хотєлкі можновладців. Хотєлкі, помножені на їх приватні, незрідка, інтереси…
Одначе давайте поміркуємо, а що таке, власне, є демократією і, відповідно, демократичною державою? Скажете, давно вже все це відомо. З античних часів. Платон, скажімо, розрізняв кілька типів владарювання. Демократія, себто правління народу, - лише один із таких.
А які ж інші, за тим же Платоном? Пригадаймо. Це тимократія — владарювання благородних воїнів; олігархія — правління знатних родів; тиранія — правління тирана. З часом ця типологія поповнилась бюрократією — владою чиновників; охлократією — владою натовпу; партократією — владою однопартійної номенклатури; плутократією - владою багатих людей; бандократією — зрощенням влади з криміналітетом; клептократією - владою, мета якої неконтрольована ніким крадіжка коштів, передусім бюджетних…
Типологія не вичерпна, але на що одразу звертаєш увагу: у недавньому ХХ столітті уся ця типологія була представлена у повному обсязі - на теренах Російської імперії, потому СССР, потому й України як незалежної держави. Не тільки тут, звичайно, але ж ми про своє, те, що випробували на власних тілесах і душах.
Так, строкатість велика - очі врізнобіч біжать-вистрибують. Тільки де ви бачили, щоби апарат якої-небудь держави ідентифікував себе із бандократією чи плутократією, скажімо? Та ж ні, усе покривається (чи прикривається) поняттям Демократії, усі клянуться, заледве не на Біблії (а іноді саме на ній), бути вірним народу, діяти в його інтересах. Навіть коли це влада Північної Кореї.
Відомо, що Конституція СРСР 1936 року була найдемократичнішою у світі (куди там Гамериці?), але ж насправді мали диктатуру, і аж ніяк не пролетаріату, не народу в цілому. Хоча з кожного паркану на нас дивились гасла, що славили народ і його «непорушний союз» із партією, богом якої були масовий терор і нищення всього, що не вкладалось у прокрустове ложе партійних догм.
А як у новітній Україні, нібито Незалежній від усіх тих вичовгів і вивихів минулого століття? Наче ж усе ОК, оскільки в Конституції оновленої держави записали, що «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Єдиним! А що маємо? Де народ і де влада? За Леоніда Кравчука ще прозирав якийсь народ, бо ж це він виборов нову державу, а відтак і нових-старих чиновників благословив. Тільки усе це було більше схоже на охлократію, в якій натовп проштовхував уперед свої інстинкти… Не склалось, бо криміналітет, так само новий, посунув уперед свої інстинкти - і все почало виглядати як бандократія.
Інстинкти правили недовго. Леонід Кучма вирішив побудувати Українську державу на мотиві упокорення тих самих інстинктів. Держава як великий завод, яким правитимуть люди, що за недовгих літ бандократії устигли настягати до своїх комірчин валізи з долярами. Підхід був простіший від котячого нявкання: зумів украсти пару мільйонів доларів - зумій тепер дати їм раду і «отраду». От і дістали плутократію, владу багатих людей.
Важливою перевагою такої конструкції була - з точки зору Кучми і його плутократів - узгодженість з моделлю, вже зреалізованою у російській федерації. Учорашні бандити і злодії замість тюремних камер стали уважаємими людішками, понад те - керівниками партії (партій) і правительства. Про всяк випадок - аби ніхто не здогадався про схожість двох суверенних держав - видали книжку «Україна не Росія», з прізвищем Кучми на титульній сторінці.
Тож ніяк не випадковим виглядав вибір Кучмою свого наступника - у цій ролі він бачив Віктора Януковича, дрібненького злочинця, зека, який, у повній згоді з історичним процесом, доріс до рівня крісла прем’єр-міністра. Тут, правда, народ уже обурився і збунтувавсь, хоча й не увесь - зек, щось на зразок Голохвостого з п’єси і фільму «За двома зайцями», у ролі обличчя нації це вже було занадто.
Відтак нагору винесли Віктора Ющенка, благородного банкіра, чиї «руки не крали», і патріота, фаната традиційної вітчизняної культури. Який, щоправда, іменував Кучму «батьком» - як виявилось, то не було обмовкою: влада грошовитих людей тривала. І це й забезпечило прихід до влади того ж Януковича.
Янукович розвинув, треба визнати, державу до її олігархічної іпостасі І - відповідних викрутасів. Віктор Хвьодорович, як відомо, є людиною дуже начитаною, особливо в частині античних філософів, тож модель олігархату мислилась ним у повній згоді з Платоном: як правління знатних родів. Знатність самого Янека заходились стверджувати одразу кілька вельми учених дам, одна з яких звертала увагу на те, що президент є дуже красівим мужчиною, а це виказує його приналежність до давніх білоруських княжих родів.
Аби розвинути модель - спробували президента увічнити на цій посаді шляхом юридичних маніпуляцій, як то вибори очільника держави парламентом,- ручним, звісно.
З цим теж, як ми знаємо, не дуже склалось. Недовірливий і простуватий народ запідозрив підміну і за допомогою Майданної демократії скинув самозванця униз - до самого берега Дніпра. Тут теж традиція - у такий спосіб колись скидали, туди ж, дерев’яних язичеських ідолів, які і пливли далі дніпровими водами, під крики релігійних меншин «видибай, боже!».
Янукович таки поплив - аж у російські води; хоча на поверхню так і не виплив, попри те, що зліплений був з матеріалу, який спливає за будь-якої погоди. Утім, дехто його виглядав - на початку минулого року. Не сплив, не видибав і тоді.
Потому був Петро Порошенко, який теж любить говорити про нашу вірність ідеалам демократії та європейськість, й іноді йому хотілось вірити. До тієї самої точки, за якою стали очевидними обриси клептократів і клептократії (за тим же Платоном) - це коли управлінці дають свободу своїм клептократичним інстинктам, крадучи і те, що погано лежить, і навіть те, що добре. Це не про самого екс-Президента, але про декого з його оточення. Не забудемо, одначе, що саме за Порошенка наша обороноздатність була підвищена у рази… Інші її в рази зменшували.
Проколами команди Петра Олексійовича скористався Володимир Зеленський. Зігравши роль Президента в серіалі «Слуга народу», він осягнув тонкощі от сього процесу: так, Президент мусить служити народу, навіть зобов’язаний. Та тільки ж навіщо отак прямолінійно? Політика - це театр і політик, за визначенням, є актором, чиє місце на політичній сцені. Себто політик це передусім слуга того самого політичного театру, в якому народ є глядачем, що платить за місце в театральній залі. Не менше того, але й не більше - відтак не варто аж так перейматись щодо того народу: він прагне видовищ, ось це головне. І демократія в цілому - це усього лишень форма комунікації з людьми в глядачевому залі. Який прийме будь-які наративи, образи і образки - тільки б зрозумілими були. І тримались жанрових меж.
У довоєнний період цей театр показався не надто переконливим. Якесь шоу, перекотикопнуте, легкозаймисте. Забагато імпровізацій, гри на публіку. Жодної ведмежої грації, величавости… Навіть казну державну потрошили без належної солідності.
А от під час війни усе виглядає по-іншому. Виявилось, що от ся театральність, от ся грайлива етика й естетика близькі західному світові. Особливо ж Гамериці, де давно уже діє подібний стаціонарний політичний театр, де політика є передусім шоу й артистизм тут в особливій ціні. Справді, артистизм політика є неодмінним складником, то ж не дивно, що американцям подобається Зеленський - настільки, що вони залюбки обрали б його своїм президентом.
Не певен, що інший український президент мав би такий успіх на Заході і, відповідно, зумів би такою мірою сприяти об’єднанню західних демократій. Доти українським політикам не вистачало саме артистизму. Крали собі потихеньку, з насторогою поглядаючи убік того самого Заходу. Краще жити в старому театральному організмі, де все відбувається за лаштунками, а коли вже, вряди-годи, доводиться вийти на сцену, то до твоїх послуг суфлер і немає потреби випружуватись і щось там імпровізувати.
Словом, Зеленський - перший наш президент, який ризикнув вийти на політичну сцену без маски. Ну так це виглядає. Навіщо маска, він же професійний актор і досить невеликого гриму, щоби усе виглядало природньо. От він сердиться, от він ображається - усе натюрель, уся гамма емоцій та власне інтелектуальних реакцій народжується в от сей момент, коли актор з’явився на сцені. Це не завчені колись слова, не інструкції закадрового режисера. Не сценарій, кимось написаний. Усе в режимі он-лайн - нині і навіки вічні. Ну, такою вже є професійна технологія, це не дрімучі тобі чиновники, які нагадують ще гоголівських опудал.
На тлі Зеленського путін програє катастрофічно. От ся імперська ваговитість, от ся бункерна стаціонарність, з 20-метровими столами і відстанями. З двійниками, які грають у хокей. З маскою отця нації, яка є зобиженою усім навколишнім світом. Жодної спонтанності, чи то пак імпровізаційності. Якщо й театр, то часів Івана Грозного…
Один лишень недолік у Зеленського - в його театрі забагато поганих акторів. Та ще й «вороватих», за успадкованими традиціями «вєлікой і нєсокрушимой» імперії. Або ж просто непрофесійних, та ще й таких, що текст не можуть вивчити, не те, що зімпровізувати. Ну як от ся наша очільниця Держкіно, викапана слуга, тільки ж якого народу? І артистизму - нуль. Маска демократа на ній виглядає, ну як на декому сідло. Утім, саме поняття Демократії їй навряд чи відомо - не тому і на те вчилась.
Історія з Оленою Гончарук і Довженко-центром неспростовно свідчить: якою б не була держава і як би артистично вона не мімікрувала, які б маски не надівала (а чи й обходилась без них), ступінь демократичності залежить не від чиновництва. Від кого ж тоді? Та від нас, від кожного з нас. Чимала кількість інтелектуалів, правда, одкрещується - я, мовляв, поза політикою, політична сцена надто загижена, обов’язково вступиш у чиєсь багно-лайно.
Та усе ж, давайте засвоїмо просте правило: СТУПІНЬ ДЕМОКРАТИЧНОСТІ ДЕРЖАВИ ВИМІРЮЄТЬСЯ СТУПІННЮ ВІДВАГИ СУСПІЛЬСТВА, ЙОГО ГОТОВНІСТЮ БОРОТИСЯ ЗА СВОЇ ПРАВА. Тільки так. Усі інші варіанти призводять до старого, як світ, очікування: Ось прієдєт барін, барін нас рассудіт. Себто все упованіє на начхальника, чиновника - він бо знає, він бо вчений, він бо бачить на двадцять ходів уперед.
І наостанок зацитую Авраама Лінкольна, який говорив: «демократія — це влада народу, яка здійснюється народом в інтересах народу». Народ у нас є, що виявилось великим сюрпризом для рашистів, та й для всього світу, кажучи прямо. Інтереси народу так само присутні, а в чому вони полягають показує хід війни. Лишилось забезпечити владу народу…
Тому радіймо перемозі громади в ситуації з Довженко-центром. Виграно бій, не битву. Але ж це тривала війна, на виживання. Бій за кожен квадратний метр. Ще трохи, і ще - а там одкриється вже більший простір!
