Блага вість Святого Адольфа
П’ятничний концерт, організованим агентством «Вухо» у Національному центрі імені О. Довженка, здавався досить звичайним.
Бельгійський скрипаль Бодуен де Жером грав музику швейцарського композитора та художника Адольфа Вьольфлі — цього дня якраз виповнилося 75 років від дати його смерті. Нічого незвичайного. Простенькі мазурки та марші, нав’язливі мелодії.
Але все міняється, якщо подивитися, як виглядають партитури, на яких ця музика записана.
Адольф Вьольфлі (29 лютого 1864, Берн — 6 листопада 1930, Вальдау) жив важко та в злиднях, а у тридцятирічному віці потрапив до психіатричної лікарні з діагностованою шизофренією. І тут почалося найдивовижніше: його лікар запропонував арт-терапію, і нікому невідомий пацієнт дуже швидко став справжнім художником. За 22 роки він намалював свою уявну біографію на більш ніж 25 000 аркушах, три тисячі з яких заповнено картинами альтернативного дитинства, у якому автор подорожує світом, розмовляє з королями та мислячими рослинами, які говорять, ще п’ять тисяч присвячено особливій космогонії — «Географічним і алгебраїчним книгам», створеним від імені альтер-его — Святого Адольфа II, третя і четверта частини — «Книга пісень і танців», «Альбоми пісень і танців» і, нарешті, своєрідний реквієм — «Похоронний марш», який розтягнувся на 8000 сторінок.
Широкій публіці творчість Вьольфлі представив авторитетний швейцарський психотерапевт Вальтер Моргенталер у монографії «Психічнохворий як художник» (1921), де, зокрема, зазначено: «його мистецтво — результат справжнього творчого розуму, а не просто субпродукт душевного захворювання». Праця Моргенталера, як і дослідження Ганса Принцхорна «Мистецтво психічнохворих» (1922), привернули до Вьольфлі увагу сюрреалістів, зокрема, про нього високо відгукувався Андре Бретон, а Жан Дюбюффе включив малюнки «Святого Адольфа» до паризької експозиції ар брют 1948 року. Власне, Дюбюффе і ввів термін «ар брют» для позначення мистецтва, створеного тими, кого як з суспільного, так і з психіатричного погляду вважають маргіналами. 1972 року роботи Вьольфлі виставлялися на п’ятій Кассельській виставці «Документа», а з 1975-го його малюнки та колажі ввійшли до експозиції художнього музею Берна; на його вірші написані вокальний цикл, дві опери і кантата.
Вьольфлі не навчали ні малюнку, ні музиці — він усе підгледів сам і потім, як міг, застосував у себе. Його книги повністю порушують усілякі жанрові канони: це одночасно і графіка (візуальне мистецтво), і література, і ноти — таким чином він править у величезному розмаїтому королівстві, яке переливається усіма можливими барвами, оживає в оповідях, а ще — звучить. Усюди колосальна і всебічна деталізація, точне відчуття композиції. А мелодії, розсипані на цій нелогічній і нелінійній поверхні (де Жером окремо розповідав, скільки зусиль потрібно було, щоб зібрати ці шматочки у цілісні партитури), проростають у нашу реальність оманливо нехитрими паростками, коріння яких набагато глибше, ніж ми можемо собі уявити.
Власне, історія Вьольфлі — це ще один розділ у вічному сюжеті про Іншого. Сюжеті, який ми поки не навчилися розуміти; не засвоїли той безсумнівний факт, що інші, навіть найдивакуватіші, — це насправді рідкісний дарунок нам усім, хто тулиться у припалих пилом чертогах норми.
