Футурологія прикиду
Як це добре — вдягти новий костюм.
Костюм, щоправда, зобов’язує. Ти в ньому гарний, але боргуєш йому поставу, ходу, зачіску. Виходить цілий спектакль. Потрібні певні й різноспрямовані зусилля.
Таким чином, костюм перетворюється на щось на кшталт психофізіологічного тренажера. Накачуєш у ньому свій соціальний статус. Статус, як ті м’язи, вже в тебе і так є. Але можна зробити його опуклішим, рельєфнішим. Тобто вдягнути костюм.
При диктатурі і костюм, і м’язи — справа державна. Костюм — то уніформа правлячої верхівки. Різні хунти й політбюро носять ці поховальні пари й трійки як уніформу; таке враження, що вони й сплять у них, не знімаючи. А м’язами хизуються спортсмени, що всі свої перемоги присвячують, звісно, любим вождям.
Ось диктатура впала, й раптом костюми та м’язи стали справою суто приватною.
Нудна фізкультура перетворюється на фітнес, за який навіть платяться гроші, а костюми вдягають інтелектуали, які є опозиційним прошарком при будь-якому режимі — (ліричний відступ) вдягають, наприклад, аби вручити нагороди іншим інтелектуалам на церемонії, профінансованій колишнім комсомольсько-регіональним функціонером (кінець відступу).
Тут ще цікавіша колізія.
Ретельний добір одягу. Позування перед дзеркалом. Панове метросексуали, помішані на своїй зовнішності. Мачо-бодібілдери, величезні серйозні суб’єкти, що роблять ще й епіляцію і наносять на свої гори м’язів тональні креми перед кожним виступом.
Це все, з традиційно-патріархального погляду, суто жіночі ритуали краси; намагання перетворити власне тіло на об’єкт мистецтва. Мистецтво ж у свою чергу не визнає кордонів, у тому числі між статями.
Тож так і виходить, що гарний або ексцентричний костюм, незвичайна зачіска чи рельєфні руки-ноги-спини, інші подібні забаганки є точками, що утворюють довжелезні лінії звільнення, що обов’язково перетнуться колись.
І тоді жінки і чоловіки зіллються в одне безумовне плем’я.
От буде щастя.
Не жартую.
