ГF-нотатки: прийти на “ГогольFest” у суботу
Пройти повз помпезну колонаду на вході. Кинути оком на цей загальний зліпок чужих фантазій про комунізм. Опинитися серед маси молоді, що святкує не утопію, а життя.
Підійти до сцени, де виступає відчутно талановитий і геть тобі невідомий дует (дівчина-хлопець-синтезатор-гітара), зазначити, що в нас сформувався цілий напрям інтелектуально-танцювальної (зазначивши собі при цьому недолугість словосполучення) музики. З приємним подивом зустрітити найінтелігентнішого панка Києва Альберта Цукренка з банди “Хамерман Знищує Віруси”, котрий, звісно, і є куратором цієї сцени й подумати, що власне “Хамермани” все це діло й підняли.
Заблукати в павільйоні, напханому сучасним мистецтвом і освітленому як нічний клуб. Вирішити, що ти все це десь уже бачив, окрім хіба що колажів про українських письменників, а ось музика, яку пустили тлом, нічого так.
Дістатися нарешті сцени з “ДахоюБрахою”. Зависнути з чудовою компанією за розкурюванням люльки миру, внаслідок чого увійти в особливо сприятливий для долучення до мистецтва стан. З деяким роздратуванням зазначити, що шоу масок, яким супроводжується концерт, зовсім не пасує до музики. Щулитися від тужливих пісень – надто мелодраматичні. Подумки скласти абзац на клташт:
““ДахаБраха” – це феномен постфольклору – коли традиційне інтонування поєднується з сучасним інструменталом. Можливо, вони - найбільш гоголівські на фестивалі: смішні влучно, сумовиті до краю, божевільні як чорти в травневу ніч”.
Між тим “ДахаБраха” підіймають темп - від надриву за жіночу долю – до все легших, жартівливих робіт, з усе швидшим акомпанементом – до стрімкого вибухового фіналу з шаленими танцями під сценою (актори й акторки, скинувши маски, влаштовують справжню акробатику) і зливою мильних бульбашок згори.
Танцювати, кричати разом з усіма. Потім сидіти з друзями на сходах якогось павільйону під затінком мовчазно обурених комуністичних колон, дивитися на ранні осінні зірки, тихо світитися від радості, думати, що земне існування – інколи навіть і дуже непоганий процес, що краще за вересень місяця нема і що плин часу підкидає тобі гарних людей інколи геть незаслужено.
Дрімати в метрі. Біля будинку наштовхнутися на двох опівнічних велосипедистів, які слухають і співають джаз на ходу. Доїсти рештки обіду. Рухнути спати.
Прокинутися рано, з усмішкою.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”. ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
