ГF-нотатки: руїни та свято
«ГогольFest» мандрує Києвом останні 7 років, щоразу відкриваючись в нових (точніше, старих, зношених) місцях - як правило, в рештках радянської індустрії, яка таким чином бодай на короткий термін перед своїм остаточним колапсом набуває людського призначення. Була і кіностудія Довженка, і бетонний комбінат, тепер ось – одна з будівель УРСР-івського кіноархіву, яку знесуть незабаром після фестивалю.
Подібні і навіть кращі інсталяції, мурали, графіті, виставки, що заполонили всі 4 поверхи приреченого корпусу, можна побачити і в інших локаціях, рівно як і значну частину фільмів, спектаклів і перформансів, що показують там і в основній будівлі Центру. Тут навіть нічого робити не треба – ці напіврозвалини вже самі по собі є ідеальним тлом – достатньо лише розвісити картини й фото і розставити об’єкти, часто змонтовані з підручного матеріалу прямо на місці.
Але, зібране разом, змішане з людьми, все це породжує кумулятивний ефект. Хіба не прекрасно – вийти з метра просто на вуличного музиканта, що грає на якомусь тамтамчику, прикрившись табличкою «Общественному деятелю на жизнь», на вході в Центр Довженка уздріти анархістів з «Топор-оркестра», що шкварять різну балканщину та «Мама, я жулика люблю» так, що й мертві танцюють, на п’ятому поверсі посміятись з найчорнішого гумору у виконанні київських панків «Хамерман Знищує Віруси», а на Арт-парковці аплодувати «Це Шо» - молодшій порослі кабаре «Dakh Daughters»? Вештатись поверхами «Арк-сквоту», в кожній кімнаті виявляючи інколи доволі несподівані прояви артистичного безумства, зазирнути на свіжовідкриту сцену №6 на шостому таки поверсі Центру, де відтепер виступатимуть незалежні театри Києва, наспілкуватись удосталь з купою знайомих, яких інакше не побачив би, подивитися на яскравих і нестандартних осіб у великій кількості.
«ГогольFest» - навіть не фестиваль, а певна ситуація. Цитата західної свободи у нашому краєвиді, варта збереження й поширення.
Шкода, не всі це розуміють.
