Iз усіх мистецтв...
Деякі підсумки кінороку
Чи не найважливішою подією кінематографічного 2016-го були розробка і прийняття Верховною Радою закону про державну підтримку національного кінематографа. Зрештою, Президент України його не сприйняв у всьому комплексі запропонованих ідей та відповідних змін, і рік ми закінчуємо при відчутному нулі. До якого, будемо сподіватись, уже наступного року приробляться одинички. Бо, по-перше, справді важливими є переміни. Зокрема збільшується частка фінансування від держави— вона зростає до 80%, передбачено часткове повернення коштів, витрачених іноземними компаніями на зйомки в Україні (задля заохочення таких компаній до співробітництва). Або, наприклад, прирівнювання реклами українських кінострічок до соціальної реклами...
ХТО ПОТВОРНІШИЙ ОД УСІХ НА СВІТІ?
Узагалі сама робота над законопроектом стала свідченням, доволі позитивним і навіть радісним, консолідації професійної спільноти. Нарешті вчинили не по-українськи, гризучи одне одного, а спрямувавши колективні зусилля на досягнення мети. А вона зрозуміла — в Україні мусить, нарешті, з»явитися кіноіндустрія в усій множині її проявів — мистецькому, культурному, ідеологічному. Упродовж двох десятиліть нищили вітчизняне кіно, старанно звільняючи наш внутрішній культурно-інформаційний простір для чужинських кінотекстів. Чим це скінчилося, ми бачимо.
Серед пропозицій, висловлених Президентом України Петром Порошенком стосовно законопроекту, є й такий: варто створити не Державний фонд підтримки кінематографа, а такий собі Фонд культури, під егідою Національної ради реформ. Особисто я категорично проти такої ідеї! Чому? Бо ми вже це проходили — у 1990-ті, коли ліквідували орган державного управління кінематографом, розчинивши останній в єдиному Мінкультівському «казані». Це й стало однією з причин фактичної ліквідації кіно в Україні. Оскільки кінобізнес швиденько пригнітили, а державне фінансування звели до нуля. Приміром, в останній рік президентства Віктора Ющенка (а такий уже ніби культурницьки орієнтований очільник держави був) на кінематограф виділили аж 5 мільйонів гривень. Менше одного мільйона доларів — говори після цього про якийсь «патріотизм» тодішньої влади...
У державному бюджеті на 2017-й рік закладено суму в 500 мільйонів гривень. Декого вона лякає — вай, які колосальні гроші! Одначе це менш ніж 20 мільйонів доларів, бюджет кількох європейських фільмів. Хоча все одно означена сума виказує розуміння урядом важливості кіно в інформаційному та культурному протистоянні — й не тільки з Росією. Не буде кіно — не буде й можливості протистояти внутрішньому ворогові, який заледве не з усіх телевізійних щілин втокмачує в голови, що гіршої та потворнішої країни на світі просто не існує. Таке собі казкове дзеркало, дивлячись в яке пересічний українець має повсякчас лякатись і тікати на край світу. Що він, той українець, незрідка й робить, до речі.
НОВЕ ДЗЕРКАЛО
Сума в 500 мільйонів — це водночас і непросте випробування для кінематографістів. А що, як не складеться, не з’явиться достатньо поважне число фільмів, які дістануть визнання, — передусім української публіки? Одразу скажу: не варто чекати швидких успіхів. У Польщі, наприклад, чи Південній Кореї (там мільйони корейців купують квитки на свої фільми) спершу виробили програму розвитку кіноіндустрії, ухвалили нові закони, а потім 5 — 10 років ішли до мети. І досягли її. У нас же, зазвичай, хочуть усього і швидко, щоби «одним ударом». Наударялися вже, досить.
Це не значить, звісно, якоїсь поблажливості. Одначе треба зрозуміти, що за такої мізерної кількості кінозалів в Україні й за такої інфраструктури успіх у прокаті може бути тільки дуже відносним. І за такого рівня професіоналізму самих прокатників, незрідка, які звикли орієнтуватися виключно на виховану ж ними підліткову аудиторію, для якої кіно — це лишень голлівудський формат суто розважального кіно.
Однією з особливостей 2016 року стала поява в кінотеатрах вітчизняних фільмів з куди більшим запасом глядацького контингенту. Яскравий приклад — фільм «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка. Неореалістична, кажучи дещо умовно, стилістика, історія жінки (Римма Зюбіна), яка вирушає на заробітки до Італії. У намаганні порятувати свою родину від бідності й злиднів. Натомість отримує цілий букет сімейних проблем, зокрема й із дочкою... Дуже якісне, професійне кіно, здатне зацікавити як молодь (тут є матеріал з молодіжного життя), так і старших. Вони й пішли в кінотеатри — тільки їхня кількість далека від очікуваної. Причин кілька. Першою і головною є відсутність звички людей, старших від 30 років, ходити в кінотеатри (от у театри вони ходять, скажімо, і гроші несуть туди, отже, потенціал глядацький є). Таку звичку треба виховувати — терпляче, упродовж років. Створюючи кінотеатри на кшталт київських «Жовтня» і «Києва», а ще «Ліри», з її виключно українським репертуаром, де є свій глядач і де є практика багатотижневого показу в малих залах вітчизняних фільмів.
Ідеться не тільки про «Гніздо горлиці». Про картину «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко, де історичний матеріал уміло введено до сучасного контекту (тероризм, фанатизм любові та політичних ігор...). Про «Captum» (Полон) режисера Анатолія Матешка, який надконкретний життєвий матеріал загортає в тонку, прозору навіть, притчеву тканину. Про фільм «Жива» Тараса Химича, зроблений на історичному матеріалі. Про, зрештою, комедійну стрічку «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина, яку, на жаль, не зуміли професійно «прокатати», хоча потенціал у неї був. І т.д.
Ще однією з прикметних ознак кіносезону була поява в кінотетрах доволі великої кількості неігрових, документальних, стрічок. Це, до речі, штрих до ситуації у світовому кіно — документальний фільм «Море у вогні» італійця Джанфранко Розі переміг заледве не у всіх конкурсах, запросто обходячи ігрових конкурентів. Ще недавно це виглядало утопією, а тепер уже не доводиться дивуватися тому, що справді яскрава стрічка «Жива ватра» Остапа Костюка демонструється в кінотеатрах тижнями і навіть місяцями. Точно вгадали потреби у кіногероях творці докфільмів «Виграти все» (про легендарного тренера Ігоря Турчина) Дмитра Томашпольського і «Лобановський назавжди» Антона Азарова. Я вже не кажу про «Українських шерифів» Романа Бондарчука, яку наш Оскарівський комітет навіть на «Оскара» висунув, попри конкуренцію з якісними ігровими стрічками.
Словом, урок 2016-го простий: давайте програмувати наше кіножиття не на місяці, а на роки й десятиліття, давайте вірити в себе і, передусім, у молоде покоління. Давайте вирощувати в собі повагу до себе, складовою чого є й вимогливість. Бо велика мета викликає й підвищений інтерес до себе...
