Казка про чарівну печеру
Отже: з космосу насувається велетенська планета Меланхолія, вона невідворотно вдарить Землю, ми всі загинемо.
Реформатор театру Бертольд Брехт вважав найкращим такий спектакль, у якому все відомо заздалегідь, але глядачеві все одно цікаво дивитися виставу від першої до останньої хвилини. Ларс фон Трієр у драмі «Меланхолія» діє у повній відповідності з цією настановою. Завершення історії він показує вже у картинному пролозі, більше схожому на кліп на музику Вагнера (увертюра до «Трістана і Ізольди» звучить наскрізною темою): злива з мертвих птахів, чорний кінь, що опускається на задні ноги, палаюча репродукція Брейгеля, Кірстен Данст з вогнями святого Ельма на кінчиках пальців. Все знято уповільнено, в рапіді, підкреслено красиво (оператор - Мануель Альберто Кларо), але естетично не має нічого спільного з фільмом, окрім хіба що музики.
Власне, тут дві катастрофи – приватна та планетарна. Перша частина – «Жюстін» - розвивається за логікою родинного скандалу. Жюстін (Кірстен Данст) виходить заміж, однак протягом весільного вечора її поведінка стає все більше й більше неадекватною. Вона власноруч руйнує і шлюб, і свою кар’єру. Вся частина – це віртуозно прописаний родинний портрет, цікаві навіть епізодичні персонажі. Чимсь це нагадує (тут-таки й виникають паралелі з театром) п’єсу в інтер’єрах заміського маєтку.
Противагою до безумств Жюстін є поведінка раціоналістки Клер (Шарлотта Генсбур). Загалом, фільм має дуальну, двоїсту структуру – головних героїнь тут дві, так само як і дві частини, позначені титрами. У другому акті драми – «Клер» - вже дивимося на реальність очима персонажа Генсбур; події розгортаються незабаром після невдалої церемонії. Ледь жива від депресії Жюстін приїздить в гості до Клер та її родини – сестра живе у цілковитій гармонії з чоловіком Джоном (Кіфер Сазерленд) та сином Лео (Кемерон Спурр).
Особливо вдалим слід вважати призначення на головні ролі цих двох блискучих і абсолютно несхожих акторок. Трієр опікується проблемою екзистенційного порядку: хто є людина – помилка природи, ница купка протоплазми на тілі всесвіту («життя на Землі – це зло» - каже Жюстін незадовго до зіткнення) чи все ж таки дійсно істота розумна? Щоб знайти відповідь, йому були потрібні виконавці, які представили б усе людство і усе багатство людських реакцій: Генсбур і Данст впоралися з цим блискуче.
Через свою контрастну психофізику вони явили усю необхідну емоційну палітру. У першій частині Клер здається взірцем врівноваженості на тлі сестри – а Данст грає депресію і випливаючу з неї істерію надзвичайно точно. У другій частині, чим спокійнішою стає Жюстін (її ім’я Трієр, до речі, позичив з роману де Сада), тим більше панікує Клер. Їхня меланхолія різного штибу. Як сказав колись німецький культуролог Вальтер Беньямін, «віщі сни – привілей меланхоліка». Жюстін-Данст саме така, вона бачить катастрофу наперед, розуміє її причини і навіть, здається, втішена нею: Меланхолія – то її провідна зірка, пророцтво – її дар; водночас і розсудливість, і страх Клер – суто цивілізаційного ґатунку. Несвідоме і раціональне, стихія і впорядкованість – все це і складає, і роз’єднує нас. Трієр як зразковий діалектик і чудовий режисер знаходить суто візуальний спосіб примирити ці протилежності.
Він бере фільм у розкішну раму того, що сам називає «романтизмом». Картинка тут дійсно місцями зразково-мальовнича, роботу Кларо важко переоцінити. Інколи здається, що ось-ось все має скотитися у відвертий кітч (власне, навмисне кітчевим є пролог), однак у першій частині переважає танцююча ручна камера у кращих традиціях «Догми-95»; у частині «Клер» з її панорамами маєтку, загальними і верхніми планами все стає по-вагнерівськи велично аж до фіналу, коли камера починає знову гарячково метушитися – різки рухи, що завершуються розфокусованим зображенням, чудово передають відчуття жаху, що охоплює Клер.
І насамкінець Трієр обирає єдино правильну мізансцену, поєднує приватне і всесвітнє, поміщаючи Клер, Жюстін і Лео у наспіх споруджений з гілок курінь – «чарівну печеру», як її називає Жюстін.
Троє у хиткій хижі на тлі велетенської блакитної Меланхолії – це майже емблема і це та відповідь, яка зв’язує всі лінії фільму в єдине ціле.
Так, ми - випадковість природи, порошинка, існування якої Всесвіт навіть не помітить - але у нас є те, чого немає у жодному з мільярдів і мільярдів світів, те, що робить нас людьми - чарівна печера. Побудована з нашої меланхолії, з наших сподівань, з нашого розпачу, вона завжди з нами, довкола нас, для кожного своя і спільна для всіх, названа різними іменами: кохання, віра, мистецтво - або кіно.
***
Меланхолія / Melancholia (2011, Данія-Швеція-Франція-Німеччина, 130`), режисура, сценарій: Ларс фон Трієр, оператор: Мануель Альберто Кларо, актори: Кірстен Данст, Кіфер Сазерленд, Шарлотта Генсбур; виробництво: Zentropa, Nordisk Film, Memfis Film, Slot Machine, Liberator Productions, Film i Väst, Danmarks Radio, Аrte France Cin?ma.
