Кохання після Освєнциму
Потойбіч тоне твоя кохана
в піску,
він засипає її розплетені коси,
він затуляє її вуста,
він велить їй мовчати,
для нього вона — лише смертна
готова прийняти розлуку
після кожних обіймів.
Це рядки з вірша-присвяти — дарчого напису на збірці «Відрочений час», подарованій її авторкою, Інґеборґ Бахман, видатному австрійському поету, уродженцю Чернівців, Паулю Целану.
Я прочитав цей вірш у книзі «Пора серця. Інґеборґ Бахман — Пауль Целан. Листування», перекладеній Ларисою Цибенко й Петром Рихлом і виданій у чернівецькому видавництві «Книги — ХХІ».
Романи в листах — жанр, що пройшов повз мене. Але не в цьому випадку.
Бахман — одна з найбільших письменниць і поеток ХХ століття. А осмислення поезії Целана, напіввизнанного при житті, триває досі.
Інґеборґ познайомилась із Паулем ще будучи студенткою. Вона — з народу, що підтримав нацизм, він — з народу, який нацисти винищували.
Їхнє кохання було пожиттєвим і приреченим, завдавало страждань не тільки їм, а й їхнім близьким. Як написала Інґеборґ Паулеві: «Помалу я починаю вже розуміти, чому я так захищалась від Тебе, чому, напевно, ніколи не перестану цього робити. Я кохаю Тебе і не хочу Тебе кохати, це надто багато, і надто тяжко; проте, насамперед, я кохаю Тебе».
Це було зіткнення рівносильних особистостей, рівноправних талантів, ускладнене психічною хворобою Целана і його спробами суто по-патріархальному домінувати в їхніх стосунках. Як зауважила Бахман в листі своєму другу Гансу Вейґелю, вони «з невідомих, демонічних причин позбавляли одне одного можливості вільно дихати».
Їхня переписка — хронологія цього стисненого дихання, цієї щоденної неможливості, цієї роздираючої ніжності. Процитований вірш пронизаний алюзіями й образами з Целанової поезії: «Потойбіч» — заголовок першого вірша збірки Целана «Пісок із урн», пісок — постійний образ у Пауля, символ переслідування євреїв, а знаменита «Фуга смерті» Целана завершувалася рядками: «Твоя золотиста коса Маргарито / твоя попеляста коса Суламіт».
Тож це водночас і освідчення в коханні, і визнання впливу рівного — на рівну, і крик болю.
Пауль Целан наклав на себе руки у 1970, у неповних 50 років.
Інґеборґ Бахман померла трьома роками пізніше від наслідків пожежі, у віці 47 років.
Чи могла бути можливою така історія тоді, коли писалися всі ті класичні любовні тексти з підручників і хрестоматій?
Драми почуття і обов’язку; архетипи Ромео і Джульєтти; соціальна нерівність, що вбиває стосунки — все це давно відпрацьоване.
Але засвоїти сюжет кохання як зближення-відторгнення рівних на тому ж таки шекспірівському рівні людство не спромоглося. Бо сама рівність лише недавно припинила бути екзотикою, та й те — не всюди.
Інґеборґ і Пауль, закохані в часи масових убивств і поривань до свободи, склали власну п’єсу й зіграли в ній.
Їхня пора серця триватиме вічно.
