Лазерний настрій
Двома найважливішими місцями мого дніпровського дитинства були Дім учених на вулиці Куйбишева (нині — Володимира Винниченка) та Обласна дитяча бібліотека на Ворошилова (Сергія Єфремова). У Вчених, псевдокласичній будівлі з кінозалом на другому поверсі, об одинадцятій ранку щонеділі показували дитячі фільми. Після сеансу, попри страх покарання (хто уроки вчитиме, га?!), я продовжував розваги: бібліотека містилася кварталом нижче. Дореволюційна теракотова кам’яниця з гостренькою вежею сама по собі виглядала як казковий замок, а ще там була читальна зала з повним зібранням фантастики Герберта Велса. Особливо мене захоплювала «Війна світів». Начитавшись донесхочу, я виходив надвір і чітко бачив, де розташовані марсіанські триніжки, відчував дим від згарищ, хоча, ймовірно, то двірники палили осіннє листя (так-так, цей кепський звичай існував ще 40 років тому). За кожним рогом чатували зі своїми чудернацькими бойовими машинами небезпечні чужопланетяни. Звісно, я був для них невразливий, і моя артилерія зрештою перемагала.
Скільки часу спливло, а й досі, кожної пізньої осені, це повторюється: прохолода, сутінки, жовті ліхтарі, солодкавий присмак диму — значить, п’янка війна триває, і так само крокують нелюдські машини, так само б’є тепловий промінь зловорожих марсіан, так само відповідають наші гармати. В таку мить я не згадую дитинство — я живу в ньому. Я називаю це лазерний настрій. Найкращий, який тільки може бути восени.
Ось зараз британці на Бі-Бі-Сі випустили міні-серіал «Війна світів». Але вийшов не «продуманий кошмар», як Борхес характеризував прозу раннього Велса, а банальна мелодрама. Раніше, в 2005, свою версію зробив Стівен Спілберг. Перші 20 хвилин нічого, а потім усе те саме — гліцеринові сльози й кризовий менеджмент.
Але я не впевнений, що навіть якщо колись з’явиться гідна екранізація, то вона мені сподобається.
Бо можна написати гарний сценарій, найняти вмілих акторів і намалювати класні спецефекти.
А хто зафільмує лазерний настрій?
