Мішок самотності
На пораду приятельки-кінокритикині я знайшов документальній фільм про Біллі Айліш і пропав.
Не те щоб я не знав її раніше. Знав, трохи слухав, помірно подобалося. Але тут про інше. Не так про музику, як про світовідчуття.
Зрозуміло, що більшість тих дітей, що зараз скачуть разом із Біллі на її концертах, через 10-15 років вже не дуже розумітимуть, що вони знаходили в тих піснях. Але цікавим є саме “що”. В кожної та кожного, звісно, різне і з різним терміном придатності.
І тут я згадую абсолютно інакшу групу та інакшу музику.
Деякі читачі зараз обуряться або затрусяться в пароксизмі щирого реготу.
Joy Division. Манчестер, Англія. Засновники нової хвилі, зірки пост-панку. Як на мене, вони відспівали рок-музику як революційний жанр, на них усі великі ідеї закінчилися. Лідер Ієн Кертіс наклав на себе руки у 24 роки, не витримавши наростаючої епілепсії.
Що спільного між цими двома музичними проєктами? Власне, нічого. Окрім англомовних текстів і настрою. Останній і є найбільшим парадоксом.
Найперша асоціація щодо поп-музики – невибагливі серенади з рефреном “о, бебі”. Але регулярно, хоча й нечасто, трапляється інакший варіант. Не оце “ти мене покинула, бебі”, а глибша печаль. Та, що не завжди має очевидні причини. Та, що торкається самої людської природи, роздвоєної між любов’ю і смертю, між мавпою і суттю. Раптова тінь у безтурботний полудень.
Звісно, про меланхолію написано, намальовано і проспівано багато. Але дивна річ відбувається, коли цей темний дух поєднується з масовою культурою. Здавалося б – кому потрібен отой біль, нагадування про твою смертність, твою вразливість, твою неправильність? А тим не менш – в обох наведених випадках – мільйонні наклади, перші місця в списках популярності.
Справа, на мене, не в музиці, а в інтонації, навіть не емоційній, а буттєвій. Спільній для стрибаючого по сцені дівчиська і проклятого манчестерського поета.
Мені 57, і я слухаю дівчисько з завмиранням серця. Хоча, якщо бути точним, слухає 17-річний хлопець, якому тоді, 40 років тому, таких пісень про нього й про те, що він відчуває, бракувало як повітря. А від поета в мене 57-річного мурашки по шкірі ще з минулого століття. Сумні пісні - щоб вижити. Щоб не стрибати з даху, бо хтось уже проспівав про те, як хоче це зробити. Щоб не розірватися від любові, бо хтось уже проспівав про те, що любов знову розірве нас.
Під відео з однією з пісень Joy Division в Youtube я знайшов такий коментар:
“Мене назвали на честь вокаліста, і коли я був маленьким, батько грав мені цю пісню, щоб я міг заснути. Мабуть, я завжди мав певний зв’язок із цим гуртом не тому, що мене звати Ієн, а тому, що я відчуваю, наче я завжди в кутку, намагаючись зрозуміти, що, блін, зі мною не так, а музика Joy Division просто підказує мені, що це нормально бути не в нормі, бо тобі як людській істоті випадає рівно стільки, скільки ти можеш винести”.
І інколи хтось допомагає нести твій мішок самотності, навіть не знаючи, що ти є в цьому нормальному, блін, світі.
