«На украинском ничего нет»
Який хабар і кому занести, щоб у газетних кіосках України з’явилися україномовні видання? Цікаво, який відсоток україномовної преси продається у славному Львові? Я знаю, що можна купити «День», «Експрес» і «Високий Замок». А У Києві, Запоріжжі, Херсоні? Це питання порушувала не лише я, оглядаючи строкаті вітрини кіосків, заповнені глвмурною та жовтою пресоюта китайськими іграшками. Забути російську мову неможливо, її присутність у побуті й бізнесі – тотальна. Якби не книжки і не вивіски на установах, то українці забули б як виглядають літери «Ї» та «Є». Відповідь ми знаємо: україномовної преси дуже мало, а та, що є, не потрапляє на ринок через свідомий саботаж чиновників і байдужість населення. ЗМІ за часи Незалежності стали поряд з освітньою системою найпотужнішим джерелом русифікації,що врешті призвело до війни.
Я просто називаю речі їх іменами. Певні антиукраїнські, а отже, антидержавні сили зацікавлені у тому, щоб в Україні якнайшвидше зникла українська як державна мова. Самі вони встигли переконати чимало пересічних українців, що мовне питання не на часі, що зростання добробуту громадян призведе врешті до українізації мовного простору. Ніби громадяни Білорусі живуть відносно стабільно, а білоруська мова фактично зникла. Ніби незле живуть громадяни Ірландії, але ірландська мова там теж зникла. Якось швидко всі забули одну з причин російської агресії: Росія там, де російська мова. Якщо Україна шукатиме собі патрона в особі сильного міжнародного гравця, якого не цікавлять мовні й культурні ресурси українського народу, та чому з мали, зрештою, цікавити, то українська мова залишиться мовою високої поезії і богослужіння, і тільки всього, бо молоде покоління росте у практично російськомовному просторі. Чиновники від освіти і культури у нас служать, тобто прислуговують кому завгодно, тільки не національним інтересам. Це все не постколоніальний, а неоколоніальний синдром. Вирішити питання дуже легко. Звільнити від податків на якийсь термін україномовну пресу, покінчити раз і назавжди з мовними квотами на державну мову, держава повинна видавати на кошти платників податків україномовну пресу, ну, а Міністерству освіти замість того, щоб перейматись гендерним вихованням ( для цього існує родина) і уроками християнської етики, припинити політику Табачника у мовній освіті. Державна мова у моноетнічній державі повинна домінувати сильно і енергійно.
Але кому воно треба? Убогим неосвіченим посполитим, яких купують на кожних виборах популісти? Політичній еліті? Бізнесу? Бо й інтелектуальна і творча еліта, вихолощена ще при совку, голодна і вбога, звикла вважати,що нічого не зміниш, і продовжує жити в світі,де нема війни, де є добрі й погані люди, і при всіх режимах для неї знайдеться невеличке гетто для показухи впливовій діаспорі. Дарма, що ніхто не переслідує її. Краще б переслідували б і забороняли. Тоді був би спротив. Але жодного впливу ця еліта на консумоване і зомбоване московським попами суспільство не має, то нехай живе. Хай блазнює і розважає публіку. А дзявкне, то завжди можна сказати,що це агент Кремля чи ворог демократії. З такою рекомендацією за межі України чи Галичини далеко не заїдеш. Багато кому з нас вже самим просто не хочеться їхати до Одеси чи Запоріжжя. Не тому що небезпечно, хоч там і вбити можуть за мову, і нікого не покарають. Відчуваєш глибокий мовний дискомфорт, впадаючи у депресію від кожного «На украинском ничего нет».
