Найконтроверсійніший
(28.07- 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка)Критика часто називала його найконтроверсійнішим українським письменником. Напевно, коли Володимир Винниченко народжувався у липні, його Мойра була у надто мінливому настрої. Вона вділила йому чимало таланів і талантів, заклавши у деякі з них міну сповільненої дії.
Він братиметься за багато що і багато чого спізнає: письменництво, політика, еміграція, живопис, вегетаріанство, поверхове донжуанство; справжню пристрасть, а потім огиду до тютюнокуріння, соціалізм, радянофільські ілюзії і потім їх певний крах у романі «Слово за тобою, Сталіне!»; віру у свою письменницьку зірку, стоїцизм, нечувану працездатність, автопсихотерапію у власних щоденниках, справжнє кохання.
Любив чи ненавидів міцно, часто до нестями, до несамовитості. Йому не можна було займатися політикою при такому емоційному складі психіки( взагалі, політика – це непридатне заняття для високоталановитого письменника). Він поневажав інтуїтивними душевними пересторогами – і його зненавиділи багато українців як прижиттєво, так і після смерті. До речі, рідко можна зіткнутися із таким випадком, коли покійника щиро ненавидять через багато літ після його фізичної кончини… Напевно, є за що. Але це – інша тема.
Винниченко приніс в українську літературу щось інше, може трохи нервове і кострубате, але і незнищенне, якесь, з іншого боку, дуже здорове і нетлінне, мовби саме життя. Недарма немолодий Франко, вже розтерзуваний власними недугами, вигукне після першої книжки Винниченка «Краса і сила» :
- Відкіля ти такий узявся?
Недарма Коцюбинський, не так захоплено, як скрушно, писатиме: «Кого у нас купують? Винниченка. Кого у нас читають ? Винниченка»
Його романи у листі до Інеси Арманд нещадно критикуватиме майбутній політичний ідол – Владімір Лєнін. З іншого боку, робитиме нападки Максим Горький, не вважаючи українську мову достойною для перекладу свого пропагандистського роману «Мать».
Ще перед подіями 1917-ого року-які гримаси долі!- п′єси будуть ставитися у багатьох театрах, в тім числі російських. Володимир Винниченко був , як на мене, ще прижиттєво, до цієї дати, найпопулярнішим українським письменником. Хоча його звинувачували у заграванні з російською мовою, він так і ніколи не зрадив української. Він міг робити автопереклади, але писав завжди рідною.
Ще у 20-их, на еміграції, здавалося, що письменницька зірка світить рівно. Але ясна літературна зірка його слави поволі чорніла… Перестали платити гонорари з УРСР, відтак перестали видавати книги. А діаспорні українці до хрипоти сперечалися про якісь маленькі «ізми». А для радянської номенклатури всі відомі українці були реальними чи потенційними «буржуазними націоналістами», в тім числі Винниченко, твори якого в СРСР у 30-их вже заборонені.
Тому йому було так важко пережити майже повне прижиттєве забуття, що розпочалося у тридцятих, у французькій еміграції. Також його не сприймала більша частина української еміграції, вважаючи «радянцем».Так Винниченко опинився поміж Сциллою і Харибдою, перебуваючи із дружиною Розалією, яку він називав усе життя Кохою, у безгрошів’ї, забутті і покинутості…
До речі, у чутках довкола особистого життя Винниченка, як на мене, значно перебільшують із його донжуанізмом. Очевидно, тут зіграла роль його цитата із «Щоденника» -«Мене обіймало сотні жіночих рук». Мало кому приходило до голови, що у чоловіків бувають суттєві перебільшення власних «подвигів». Хоча, заради справедливості, треба сказати, що у Винниченка, вродливого і харизматичного чоловіка, закохувалося чимато жінок. Іноді із тієї любові виникали справжні трагедії, як-от у історії із Люсею Гольдмерштейн (у дівоцтві- Максимович), яка нестямно любила свого «Володіньку», а потім так же безтямно зненавиділа…
Історія особистого життя Володимира Винниченка певною мірою передана у моєму романі про нього –«Маски опадають повільно». Дозвольте завершити цитатою із цього роману :
«Ексцентричний відблиск твоєї персони паралізує багатьох людей. Хто ти?
Розчахнутий на кілька частин невротик?
Проникливий письменник, який побував у забороненій Кімнаті?
Донжуан, що, задовольняючи тіло, вбиває душу?
Перестарілий хлопчик, який не зазнав повноти материнської любові?
Місіонер, що нав’язує оточуючим власний догмат віри?
Цинічний блазень з устами, перекривленими посмішкою смерті?
Жрець-каліка, заповнений по вінця однобокою правдою?
Вічний Підліток, одержимий гормональним вибухом?
Політик-камікадзе, якого переслідує міраж соборності?
Той, хто придумав майже язичницькі культи для маскування власного егоїзму?
Ти вислизаєш від визначень…
Ти оточився кількома камінними догматами, мовби крейдяним колом.
Вони захищають тебе. Вони ж і руйнують.
‘ Ти боготвориш власні приписи. Ти ненавидиш їх.
Ти не можеш стати іншим. Ти би віддав всю свою шумливу славу – забирайте це добро і двигайте його самі! – щоб завтра знову народитися.»