Не свято
Щорічна демонстрація феміністок на 8 березня – гарна перевірка зрілості нашого суспільства.
Як багато прийде учасників й учасниць; наскільки чисельними й агресивними будуть опоненти; чи впорається поліція зі своїми обов’язками з охорони мирних зібрань – це свого роду маркери.
Забігаючи наперед, зазначу, що феміністичні акції пройшли ще в кількох містах України, а центральні канали показали більш-менш зважені сюжети.
В Києві на марш «Годі терпіти» зібралося до 1000 людей – жінок і чоловіків, різних соціальних станів, переважно молодь. Противники акції виставили контрпікет під пам’ятником княгині Ользі, від якого починалася демонстрація - групу дівчат з антифеміністськими гаслами, що балансували на межі абсурду («Жінка має повернутись до традиції» або «Фемінізм принижує жінку» (?)). На жаль, цим націоналісти не обмежилися – перед початком акції намагалися забрати плакат в учасниць маршу, а згодом здійснили спробу нападу на колону, таки відвернуту поліцією. Згодом ультраправі вдалися до своєї улюбленої гопницької тактики – вистежили окремо двох активісток, побили й облили зеленкою.
Причини такої ненависті раціональному поясненню не піддаються. Що антиукраїнського чи аморального в гаслах «Квіти – клумбам, права – жінкам», «Кухня, мода – це не свобода», «Права жінок – права людини», «Всі люди – сестри», «Моє тіло – моє діло», скандованих маніфестантками? Нічого екстремального не було також і на плакатах маршу. Колону очолював ансамбль барабанщиць, які використовували в якості інструментів каструлі –уїдливий жест у бік прихильників погляду, згідно з яким місце жінки на кухні. Чималу увагу привернула весела ролева пара: бородань в обладунках, з бутафорською бойовою сокирою і гаслом «Геральт був би «за»» (Геральт – головний герой фентезійного циклу «Відьмак») і його супутниця-лучниця з плакатом «Вибір дистанції за мною». Загалом, інтонація карнавалу, що вигідно відрізняє подібні акції, відчувалася й цього разу.
Хода завершилася мітингом на сходах київської мерії. Виступали не просто феміністки, а представниці соціальних груп, котрі повною мірою відчувають на собі силу упереджень: жінка з інвалідністю, координаторка організації з захисту прав ромів (розповіла про реальну расову сегрегацію на Закарпатті – і це в ХХІ столітті!), хімічно залежна і ВІЧ-позитивна жінки, колишня секс-робітниця. Озвучувалися страшні цифри: понад 600 жінок загинуло минулого року в Україні від домашнього насильства.
В нашій і без того проблемній реальності становище жінок – це проблема в квадраті. Інакше кажучи, як мінімум половина українського населення просто упосліджена за самим лише фактом свого народження в певній статі. Аномалія, яку важко пояснити, але багато хто й досі сприймає її як цілком природний стан речей. Власне, феміністки й намагаються зрушити цю гору з місця.
Тож, хай би як патетично це не звучало, сьогоднішній день зробив Україну трохи ближчою до Європи.
