«Один у другого питаєм…»
Недавно я почула від жінки, чий син воював у АТО, що у нас війна не з Росією, а з олігархами. Що, що? Зрештою, мені вдалося її переконати менше дивитись телевізор, бо як уже в її свідомість проникла така отруйна думка, що тоді казати про інших. Пані та панове, світочі блогосфери, від таких матерів і синів залежить, чи здолаємо ми ворога чи ні, чи будемо ментально переколонізовані. Людям треба пояснювати простими словами, чим усе це обернеться для України, а не писати вилами по воді на мілині про життя комах з політикуму. Кожен порух, фізичний чи ментальний, зараз викликає величезні, здебільшого руйнівні зміни.Tempus fugit, як казали давні римляни. Час втікає. Тому важливо нейтралізовувати на самому початку небезпечні тенденції, щоб на виборах до влади не прийшли проросійські сили.
Ця Система, що побудована на принципі «не питай владу, не вимагай від неї нічого, бо вона знає, що робить», досі функціонує. До неї додалося ще інше: «не протестуй, бо почнеться хаос». Дійсно, хаос неможливо контролювати, але протести нам потрібні: економічні, політичні,мовні, культурні. І головне – масові. Їх повинні очолити люди, які вміють працювати з громадськістю, які мають реалістичне бачення України. Ми всі, зрештою, знаємо, що Україна повинна стати сильною і розвинутою у всіх сферах державою, але як цього досягти? Реформи, списані в інших народів, ламатимуть національний механізм. Їх не можуть проводити люди, які виховані на пієтеті до всього закордонного, які не знають ні історії українського народу, ні його духовних потреб, найважливішою з яких є потреба в справедливості. Недавно я проїжджала через своє село на Львівщині і чула,як чоловік з агрономічною освітою зауважив: «Вони не знають особливостей наших грунтів, тому в них нічого не виросте». Він мав на увазі господарювання агрофірми. Земля у нас дійсно важка, глиниста, і потребує величезної праці. У нових господарів виходить з ладу техніка. Але ніхто не цікавиться досвідом місцевих землеробів. Ніби й наші люди засівають ці поля, проте не з цього регіону. Для місцевих – вони наче з іншої держави. Правда, й місцеві, хто лишився, не розуміють, що деградація грунтів на околиці неминуче вплине і на їх власні земельні ділянки, на воду в криницях, на здоров’я дітей. А місцева влада - позавчорашня, вона готова продати все, щоб тільки не випасти з чиновницького ланцюга харчування. Чи часто про це пишуть ЗМІ?
У Черкасах я помітила, що дорослі й старші люди охоче розмовляють українською мовою, натомість діти і молодь російськомовні. Мало би бути навпаки,бо ж старші виховані радянською школою. Це «безнадійний совок, який продається за гречку». А виходить, що ні. Втім, вони роблять щось набагато гірше: не виховують ні дітей,ні онуків українцями. Так наче знають,що ця земля з їх корінням уже не належатиме дітям та онукам. Хай тікають з країни, яка не має жодних перспектив. Школа теж в Системі, і освітня реформа, принижено зідрана з різних закапелків Європи, не принесе бажаних плодів. Колись наші хлопці навчались в єзуїтських колегіумах, бо там давали кращу освіту, але потім однак працювали на Україну. Третє покоління емігрантів у Америці знає українську мову краще ніж київські школярі 2018 року. Натомість ті, хто навчався в Росії, ставали перекинчиками і асимілювались. Тому що пройшли школу національного приниження. Зараз державою керують люди, які навчались в Росії чи зросійщених регіонах, і в які б вишиванки вони не рядились, не годні збагнути суто українських потреб. Звідти й нав’язування стереотипу, що націоналісти – дикуни і варвари, які ніколи не стануть цивілізованими. І суспільство, яке зомбоване московськими попами і промосковськими ЗМІ, охоче підтримує міфи про нездатність України бути самостійною, її вічну залежність від когось. Не помічаючи, як замість пшеничних зерен правди наші землі засівають інтернаціональним ріпаком, котрий тільки знесилює благословенні чорноземи.
