Під музику власних імен
Або Ще раз про театральну реформу
Коли говорять про реформи в державі, більшість констатує, що нічого особливого і доленосного не відбувається. А от коли говориш із представниками окремих сфер діяльності, виявляється, що реформ задумано і проголошено аж надто багато. Пропозиції нового, як відомо, спочатку категорично не сприймаються, а через деякий час здається, що інакше і бути не могло. Найголовнішим у реформах видається їхня мотивація. Тобто те, заради чого вони пропонуються. Страшно виявитися необ’єктивним, але домінує усвідомлення, що все робиться заради того, аби крали менше. Час чи метал, хліб чи енергію, у центрі чи на місцях, індивідуально чи колективно. Виникає питання про життєвий досвід реформаторів, пафос їхньої політичної діяльності й нарешті — про їхню чесність та порядність. Одне слово, про музику їхніх імен і діянь. І якось нав’язливо чується ленінський мотив про щасливе майбутнє завдяки тотальному контролю й обліку.
На початку року виникла глибоко продумана пропозиція про контроль фактичного робочого часу артистів. Фактичний робочий час пропонували вимірювати часом знаходження на сцені. Тобто зараховувати балерині як робочий час ті секунди, протягом яких вона виконує 32 фуете і, можливо, ще кілька секунд на поклони під оплески. Якось ця реформа всохла. Але ж задумайтесь, як ініціатори уявляють собі акторську працю, як ставляться до творчості. Так у живописі можна було б вимірювати талант і вартість картини її квадратурою, у піснях відмовитися від приспівів як від простих повторів.
На літо припала гаряча пропозиція проводити всі театральні закупівлі за тендером. Скажімо, у виставі їдять або п’ють, до речі, здебільшого коньяк і віскі, оскільки ці напої виходять переконливими з найпростішого чорного чаю. Тепер треба буде купувати чай і хліб за відкритою тендерною процедурою.
Здавалося б, час тендерного ідіотизму ми вже пережили. Бо пам’ятаю вимогу набирати артистів до концерту на тендерній основі, тобто хто дешевший, той і краще співає. Виходить, ні.
Особливістю яскравих реформаторських пропозицій є їхня авторська анонімність. Чиновники, примушені коритися верхам, доводять їх зазвичай із співчуттям до виконавців і самоіронією.
Слово князя чи гетьмана, офіцера чи бізнесмена, батька чи матері були й мають залишатися найвищою гарантією порядності в сім’ї, державі. На роботі, у щоденному житті. Слово честі, самоповага мають стати найвищою цінністю у суспільстві. І хай ім’я кожної людини стане гімном гідності її і роду її. У часи випробувань, негод, благодатного спокою. І це генеральна реформа, без якої решта нічого не варта, бо просто стане забавою з удосконалення крадіжок.
Багато років говорять про реформу театральної справи. Почув із трибуни Верховної Ради натхненні виступи депутатів із цього приводу. Порадів їхній зацікавленості, надіслав листи із пропозиціями фахівців. Не отримав жодної відповіді. І знову подумав про музику імен, але в трибунному проведенні. Пафос проекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури» у двох запропонованих редакціях полягає в регулюванні творчих процесів простою арифметикою. Пропонується укладати контракт з художнім керівником театру на п’ять років і не більше двох разів. Якщо б ця норма діяла раніше, то не було би театру Леся Курбаса, Гната Юри, Сергія Данченка, Юрія Любимова, Георгія Товстоногова. Не кажучи вже про сучасних режисерів, які підняли театри з нуля, поклали життя на те, щоб зробити їх знаними авторськими театрами.
Багато театрів вже давно працюють за контрактами. Чомусь реформатори вважають головним достоїнством контракту можливість звільнити ледачих, бездарних, тих, хто втратив професійну форму.
Справжні керівники вже давно навчилися вирішувати цю проблему і за безконтрактної форми трудових відносин, що не так і просто.
Усе в театрі працює на артиста. І все, що не за артиста, — проти театру.
Вводити контрактну систему, не опрацювавши попередньо контракт як такий, все рівно, що обгортки від цукерок називати грошима. Поки що чітко пропонується переукладати його кожні три роки. Виникає питання: перший, п’ятий, десятий контракти якось відрізнятимуться? Механізм формування конкурсної комісії керівником театру або організацією-засновником гарантуватиме об’єктивність її рішення? Цікаво, як координуються набір артистів у трупу за контрактом із системою фінансування театру за штатним розкладом і взагалі з усім радянським, що залишилося в економіці театру.
Стосунки директора і художнього керівника театру завжди є складними, оскільки в їхній природі вічний конфлікт матерії й духу. Який механізм їх обопільної і синхронної відповідальності за успішність театру, не зрозуміло. Так само як і незрозумілою виявилася програма культурного розвитку України, яка складається з маршової музики гасел, закликів і геть позбавлена робочого голосу механізму їх досягнення.
Хтось досі з ностальгією згадує, як комуністична імперія дбала про мистецтво. Та хіба комусь незрозуміло сьогодні, коли розтоптують славні імена, паплюжать ідеали, переслідують таланти наших російських колег, які не згодилися відпрацьовувати матеріальну підтримку мистецтва ідеологічною диктатурою, що маємо нині думати про дистанціювання культури від державної опіки. Для проведення такої реформи корисних прикладів достатньо по всьому світу.
Буває, у бесідах зі студентами виникає тема про свободу у її різних аспектах. У таких випадках я пропоную написати відоме гасло, і найчастіше пишуть його так: «Мы не рабы. Рабы не мы». В оригіналі «немы» пишеться разом, бо рабом людину робить відсутність права на власний голос. Тож хай музика наших імен звучить достойно.
