Подих любові та жорстокості
“Якщо ненависть — вдих, то прощення — видих. Якщо ревнощі — видих, то співчуття — вдих. Якщо надія — вдих, то капітуляція — видих. Доки ми дихаємо, ми змішуємо і поєднуємо. Перемішані таким чином, навіть масло і вода стають єдиним цілим. Як довго ще я маю поєднувати людей, перш ніж припинити цей дурний хрестовий похід? Усі ми відчуваємо себе очікуючими на страту. Доки не задихнемося». Ці слова є своєрідним епіграфом південнокорейського режисера Кім Кі Дука до його фільму «Подих».
У Кі Дука завжди сходяться у двобої жорстокість і любов; інколи перемагає перша, і тоді виходять безнадійні, моторошні картини, як «Острів» (2000) чи «Адреса невідома» (2001), інколи — друга, і тоді з’являються просвітлені історії на кшталт «Порожнього будинку» (2003) чи «Весни, літа, осені, зими... і знову весни» (2003), але в будь-якому разі це вишукана битва, навіть надто похмурий або не дуже вдалий фільм візуально зачаровуватиме. Так і в «Подиху» — гама кадру будується з надзвичайно поширених, майже банальних елементів природи і побуту — від активних барв одягу чи інтер’єру до білизні снігу, від монотонних стін в’язниці до несподіваних у цих стінах квітів чи яскравих шпалер, що приносить з собою героїня на ймення Юн. Вона влаштовує дивні свята для одного з ув’язнених, Янга, котрий, очікуючи виконання смертного вироку за вбивство власної родини, намагається ще в камері накласти на себе руки. У Юн — своє лихо: криза у стосунках із чоловіком, яка переросла у повне взаємне відчуження. Кожного разу, приїжджаючи до Янга, вона влаштовує для нього свято — весну, літо або осінь, вдягаючись (посеред зими!) у відповідні сукні, оздоблюючи кімнату побачень шпалерами з сезонними пейзажами і виконуючи під магнітофон безтурботні пісеньки про кохання. Однак історія зовсім не така проста, як здається спочатку.
Ключове поняття для режисури Кіма Кі-Дука — пластика. Пластика кадру — в умінні врівноважувати найяскравіші кольори так, щоб вони були в ідеальній гармонії. Що ж до акторів, то режисер жорстко обмежує їхні можливості сховатися за словами. Виконавці у Кі-Дука працюють в першу чергу тілом, обличчям. Надзвичайно продуманим і важливим є будь-який жест, будь-який нюанс міміки. У цьому сенсі важко комусь навіть віддати перевагу. І китайська зірка Чен Чанг (Янг), і Пак Джі-А (Юн), і Джунг Ву Ха (чоловік Юн) — актори, яким, здається, підвладні будь-які емоційні стани, будь-який спалах пристрастей. Особливо це стосується Чен Чанга і Джі-А — це дивна пара, в якій кожний веде свою гру, вони — гідні супротивники, і фінал їхнього протиборства цілковито непередбачуваний. Наскільки Чен із його трохи дикою вродою здається звіром, що зачаївся, настільки різнобічною є Юн: Чжі-А проводить свою героїню через настільки разючі трансформації — від розпачливого, мовчазного суму на грані аутизму через спалах кокетства, грайливості, сексуальності аж до перевтілення у безумну, кровожерливу менаду, — що інколи важко повірити, що це одна й та сама жінка.
Знов-таки, варто зауважити, що вміння Кі Дука будувати нестандартні сюжети тут виявляється особливо ефектно; це треба придумати: навіть не любовний трикутник, а квадрат — між дружиною, чоловіком, ув’язненим вбивцею і його тюремним коханцем. Вибухова суміш, однак вибух лунає із зовсім несподіваного боку. І весна — справжня, не на шпалерах, — не настає, замість неї — туман, який зрештою примиряє тих, хто шукав миру, і покриває смерть тих, хто мав померти. Хтось знову здобуває можливість дихати, а в когось забирають останній подих.
Але — може, вперше у загалом безжального Кіма — перемагає любов, хай і далеко не милосердним шляхом.
***
Подих / 숨 (2007, Республіка Корея, 84`), режисура, сценарій: Кім Кі Дук, оператор: Сун Джонг Му, в ролях: Чен Чанг, Джунг Ву Ха, Кім Кі Дук, Джі-а Пак, виробництво: Cineclick Asia , Kim Ki-Duk Film, Sponge.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
