Поза контролем
«Наді мною згустилися хмари, вони стежать за кожним моїм кроком...» - це слова з передсмертного листа лідера британської постпанк-групи Joy Division Яна Кьортіса. Вони звучать у фільмі «Контроль», знятому Антоном Корбейном за мотивами книги спогадів «Дотик з відстані», написаної вдовою музиканта Деборою Кьортіс.
Прийшовши на незалежну сцену Манчестера в самий розпал панк-анархії в Сполученому Королівстві, Кьортіс створив щось набагато глибше й музично цікавіше. Його пісні побудовані на загальноприйнятому тоді гітарному мінімалізмі, однак без розхлябаності. Короткі акорди сплітаються в нервові трелі, мінорні клавішні додають композиціям гіпнотичного об’єму, а ритм підтримує суха, математично чітка ритм-секція, що для рок-музики на той момент було незвично. Голос Кьортіса - без надриву, низький і зовні спокійний - глибше за будь-яку депресію. Тіло: молода людина з білим обличчям застигає біля мікрофона і раптом розриває заціпеніння судомним незграбним танцем, дивною, ламаною пластикою рук. У всіх компонентах Joy Division являла собою справжній шедевр меланхолії.
Музично панк оформився в США; там уже наприкінці 1960-х похмурим дисонансом на тлі вудстокської нестями звучали рок-н-роли Іггі Попа, монотонно молотили по гітарах МС-5, а в Нью-Йорку на «Фабриці» Енді Ворхола його неслухняні протеже Velvet Underground з садомазохістським захватом співали про героїн і Венеру в хутрі. Однак забезпечити панк руйнівною ідеологією, надати йому страшну, нігілістичну міць, зробити його ріжучою кромкою контркультури змогли саме в Великобританії в 1976-1980 роках - силами старанного учня ситуаціоністів і творця Sex Pistols Малкольма Макларена.
Належної рефлексії на кіноекрані, однак, не було; документальний бенефіс того ж Макларена «Велике рок-н-рольне шахрайство» (Джуліан Темпл, 1980) - не більше ніж забавний артефакт. З огляду на багатющу американську рок-фільмографію, відповідь Британських островів затримався на десятиліття. Осмислення феномену почалось, коли в режисуру прийшли люди, що виросли на музиці 1970-х; «Контроль» слід розглядати як частину британського музичного вторгнення в кінематограф нульових. Спроба Майкла Вінтерботтома в «Цілодобових тусовщиках» (2002) вдалася наполовину: панк і постпанк там розглядаються лише як частина «манчестерської хвилі» в шоу-бізнесі, історія Кертіса проходить скандальним епізодом, а фільм місцями здається безтурботним екскурсом по британському підпіллю, здійсненим людиною, не надто обізнаною щодо предмету дослідження.
Більший інтерес являє драма «Брати по року» (точніше, «Братерство голови», «Brothers of the Head», 2005), знята за романом патріарха британської фантастики Брайана Елдісса, чиє оповідання раніше лягло в основу сценарію «Штучного розуму» Кубрика й Спілберга. У «Братах» колишні документалісти Кіт Фалтон і Луїс Пепе деконструювали жанр сценічного життєпису, створивши витончену фальсифікацію в докудраматичному стилі - історію перспективного квартету Bang-Bang, очолюваного сіамськими близнюками Томом і Баррі - їх роль зіграли брати Гаррі і Люк Тредуей. Ретельно відтворене середовище, оригінальне музичне наповнення (заслуга Клайва Ланджера, який свого часу працював із зірками 1970-х - Елвісом Костелло і Madness) служать антуражем для «дорослої» трагічної історії. Панківська несамовитість братів - один із проявів приреченості; виявляється, мозок Баррі обтяжений вродженою пухлиною, успадкованою від їхнього третього, ненародженого брата. Невідомий, ненароджений, той, що не має імені, стає чимось на зразок закадрового символу долі, яка скеровує близнюків до фатального фіналу.
При всіх відмінностях, і «Тусовщики», і «Брати по року», і «Контроль» показують епоху «бруду і люті» на рівні екзистенційному, а не соціальному. У цих фільмах немає захвату бунтом, немає жорсткої прив'язки до політики, нема й мотиву війни з моральною більшістю; це погляд навіть не з-за лаштунків, а від підніжжя сцени - те, що на ній відбувається, залишається обрамленням зовсім інших, неголосних сюжетів. Спільність очевидна аж до імен: Сем Райлі виконав у Вінтерботтома епізодичну роль Марка Е. Сміта, Гаррі Тредуей зіграв Стівена Морріса, барабанщика Joy Division у «Контролі».
Зачарований свого часу музикою Joy Division, Корбейн переїхав з Нідерландів до Великобританії і став штатним фотографом групи. Він добре знав і Кьортіса, і його творчість, і його оточення. Маючи до того ж книгу Дебори Кьортіс, Антон Корбейн, який знімав відео для багатьох зіркових виконавців, міг би піти по накатаній доріжці життєписної спекуляції: зробити щось на зразок півторагодинного кліпу, рівномірно нарізавши пісні, скандали, уривки з інтерв'ю тощо. У фільмі вистачає і пісень, і скандалів, але Корбейн уважний там, де кінобіографій вимикають камеру. Особливість «Контролю», дуже точно знятого на чорно-білу плівку, - в зонах мовчання; тут, якщо завгодно, позначається зосередженість фотографа. Мереживо дротів на тлі неба, згорблені двоповерхові вулички британської провінції, фрагменти невибагливих інтер'єрів, красномовні паузи в діалогах, тривалі середні і великі плани: не можна створити візуальний аналог музики, але можна втілити прозу буднів, з якої музика виростає.
Пісня «Контроль» - про збожеволілу дівчину, що нападає на перехожих, завмирає на підлозі без ознак життя, she`s lost control again; що б його ні надихнуло, Кьортіс, по суті, співає про себе. У першому наближенні герой Райлі - звичайний манчестерський хлопець, для якого власний талант виявився непосильно важким тягарем. Але й більше. Кьортіс у «Контролі» - це людина, проблема якої - не тільки епілепсія (доктора були безсилі проти хвороби), не тільки негаразди в занадто рано створеній сім'ї, а сутнісна невпорядкованість, уподібнена в «Квітах зла» Бодлера величезним крилам, які заважають художнику ходити по землі. Власне, таким проклятим поетом зображають Кьортіса і Корбейн, і Райлі. З оголеними нервами, з напівдитячим обличчям, постійно на межі зриву або злету - він приречений спочатку. І його самогубство не виглядає ані актом відчаю, ані наслідком тимчасового затьмарення. Корбейн делікатно відводить погляд від останніх секунд життя героя. Бачимо лише невблаганно натягувану мотузку, чуємо різкий звук, далі - звалення в темряву. Він пішов від контролю – будь-якого контролю.
І жодного пафосу в фіналі, лише остання пісня. Ні, не «Контроль» - «Атмосфера»:
Відкритий для поглядів
Той, хто йде по повітрю
Спійманий річками...
Не йди в мовчанні
Не йди
І чорний дим, що відлітає в затягнуте хмарами небо. Нічого зайвого.
Ян Кертіс звів рахунки з життям 18 травня 1980 року в віці 23 років.
***
Контроль / Control (2007, Великобританія-США-Австралія-Японія, 122`), режисура: Антон Корбейн, сценарій: Метт Грінхол за мотивами книги Дебори Кьортіс «Дотик з відстані», оператор: Мартін Руе, в ролях: Сем Райлі, Саманта Мортон; виробництво: Becker Films, Claraflora, EM Media, NorthSee, Three Dogs and a Pony, Warner Music.
