Перейти до основного вмісту

Про книжки і бомби

або Як ми їздили на Міжнародний поетичний фестиваль «Вірші на асфальті» у Мінську
19 лютого, 12:05

О третій ранку вмикається світло — яскраво-біле, як перед Страшним судом. Провідниця біжить коридором вагону і кричить рипучим голосом:

«Снимите обложки с паспортов!»

Стає зрозуміло, що ми на білоруському кордоні.

«Куда едете?»

«На фестиваль.»

«Какой фестиваль?»

«Поэтический.»

«Политический?»

«Нет, фестиваль поэзии «Вершы на асфальце».

Після паспортного контролю починається перевірка митників. Я чую, як шелестіння «Книжки, книжки» наближається до нашого купе. Ясно, що я їх везу: у Білорусі якась паніка з тими книжками — усі знайомі просять з України книжок. Тому в мене їх піввалізи і назбиралося. А білоруси, не всі звичайно, а ті, які говорять білоруською, запросто ще й читають українською. «Сховай цю подалі», — сказав мені один історик, вручаючи в Києві книжку про помаранчеву революцію для свого друга в Мінську.

Але я про книжки навіть і не думаю, бо везу дещо цікавіше для митників — футуристичну лампу-собаку, подарунок поетові-імениннику Андрею Хадановичу. Лампа дерев’яна, і в цей хенд-мейд можна було би вмонтувати все що завгодно. Але чомусь ця дивна річ підозри не викликає, бо увага до...

«У вас есть книги?»

Митник залазить у мою полотняну торбу з лампою і дістає «Старе золото» Олега Лишеги — розгортає і трусить книжку. І тут із неї... нічого не випадає. Потім оглядає валізу та виймає кілька примірників уже моїх «Абрикосів Донбасу». Робить те саме. А «Помаранчева революція» продовжує лежати на самому дні торби.

Зранку, вже у Мінську, я дізнаюся, що білоруська митниця не пропустила на книжкову виставку автобус з українськими книжками. 175 видань, які мали представляти Україну, завернули додому. Кажуть, що всі документи були оформлені правильно, і в них було зазначено, що везуть літературу на книжкову виставку. Утім, білоруська митниця вирішила, що книжки можуть зашкодити українсько-білоруським відносинам. І пояснила, що «тут занадто багато видань, і це для комерційного ввозу». Тож на ХХІІІ Мінський міжнародний ярмарок потрапили лише книжки, які провезли у своїх приватних валізах видавці.

А на V Міжнародний поетичний фестиваль «Вірші на асфальті» з’їхалися автори — поети з Польщі, Латвії, Литви, Швеції, Нової Зеландії, Словаччини, Росії. З України зі мною приїхали Олександ Ірванець, Олена Степаненко, Алла Миколаєнко та білоруський поет Сергій Прилуцький, який уже кілька років живе під Києвом.

Фестиваль складався з великої кількості поетичних читань, і варто зазначити, що звучало дуже багато хороших віршів. Пожвавлював атмосферу жартами та цікавими історіями ведучий програми Андрей Хаданович, також були поетично-музичні імпровізації та традиційні музичні паузи.

Під час фестивалю презентували кілька нових книжок, зокрема збірник словацької поезії у білоруському перекладі «Палеміка з аптымізмам», книгу Андрея Хадановича «Цягнік Чыкага-Токіё», збірку польського поета Богдана Задури «Труни з Ікеї» у перекладах того ж таки Хадановича.

Разом із білоруськими молодими поетами свої вірші представляла іспанка Анхела Еспіноса. Цей випадок — зовсім унікальний. Три роки тому ця дівчина жила в Іспанії й не знала білоруської мови. Тепер вона володіє доброю білоруською, вчиться на філології в Варшаві й пише більш чи менш цікаві вірші, котрі добре сприймає мінська публіка.

На фестивалі було кілька дискусій, зокрема — про нову актуальність класики, про діалог білоруських, польських та українських читачів зі своїми головними авторами, який зараз, як з’ясувалося, найактивніше відбувається в Україні.

Завершився фестиваль поетичним слемом, у якому набрала найбільше балів і перемогла представниця «Збірної світу» українська поетка Олена Степаненко.

І от ми збираємося додому. Заходимо всі у кольорових пальтах у мінське метро. А нас охоронник лап, і затягує у кімнатку, щоб перевірити наші валізки.

— Ми можемо відмовитися? — питаю я Сашу.

— Так, — тихо каже вона, — але коли будете виходити, вас можуть забрати. (І скажуть, що не було ніякої Люби Якимчук, — додає вже потім, коли все було позаду.)

«А вдруг у вас там бомба!» — говорить мені охоронник, поки я надзусиллями затягую валізу на доріжку сканера. — Какая тяжелая!»

Ну, сказати, що там книжки, я після досвіду на митниці не наважуюся. Тому й кажу:

«И правда. А вдруг бомба?»

Але на сканері він помічає лише конусну плойку. А з плойками заходити в білоруське метро поки дозволяють.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати