Святотатство й святенництво
Крик і стогін здійнялися в щирій українській спільноті, чи, радше, в спільноті української щирості. Обурення й занепокоєння, злість і прикрість, кров, піт і сльози. Ні, про сльози трохи згодом, ще не час рюмсати, притримаймо води.
Справа в тому, що відомий артист Олег Скрипка випустив відео на пісню Two colors. Це – англомовна версія тих “Двох кольорів”, про які знає кожний, хто має вуха в цій країні. Виконана так, як це вміє Скрипка – в манері простосердечного захоплення текстом, помноженого на вроджену життєрадісність того, хто співає. Музика – чіпкий мелодійний ритм-н-блюз з акцентом на гітарній партії.
Аудіо Two colors стало доступним у Мережі ще минулого літа, благополучно збирало вподобайки і нікому не заважало.
А тиждень тому, серед ранньої суворої весни з’явився кліп.
Його естетика – це суміш Тарантіно, Роберта Родрігеса (фільм-комікс “Місто гріхів”) та американського гіп-гопу. Такий собі гангстерський флер, чи, радше, насмішка з нього. Довгоногі дівчата, шикарні авта, веселий мачо Олег, а також якісь акробатично-циркові кільця й трюки на них з висінням догори дриґом включно. Усе в червоно-чорно-білій гамі. Одне слово, гумористичне й достоту не злобне прочитання.
От коли з’явилася рухома картинка – серйозні люди запалали.
Якщо випарувати різного роду риторичні фігури, в залишку претензій матимемо святотатство. Як він смів?! Чи краще: як він смів! Отак, без зайвих питань. Наче Скрипка десакралізував не просто пісню, а державний гімн України. Коли свого часу Андрій Бондар опублікував есей, в якому дуже жорстко пройшовся по тексту Дмитра Павличка з отаким висновком: “нічого тобі життя, по суті, голубе, не вишивало. Все зробили твої предки по материній лінії. А ти просидів ціле життя в маминій хаті і медитував на вишиванку”, - навіть тоді такого ґвалту не було.
Зрозуміло – популярніший медіум, більше охоплення.
Найчастіше виконанню Скрипки протиставляють Квітку Цісик (не Дмитра Гнатюка). І отут ми підходимо до суті питання. Точніше, до лінії смакового розмежування, яка настільки легко перетворюється на лінію фронту.
(Нотатка на полях: це я ще не згадав про блискучу й смішну версію “Рушника” (теж один з головних номерів Цісик), створену дніпрянином Євгеном Гордєєвим на мотив I`m Creep (“Я потвора”) - головного гіта британців Radiohead).
І Гнатюк, і Цісик – великі майстри своєї справи. Їх слухали і слухатимуть. Але не всі. Зроблю самовбивче зізнання: мені не подобається те, як співає Цісик. Коли чую її, то вже через кілька секунд починає здаватися, що простір і час будь-якої людської істоти, що живе в Україні, складається винятково з туги, журби, бентеги й сліз. Непозбувних, звісно. Що мелодрама – це підвалина всього нашого психічного, емоційного, політичного й економічного життя. А Гнатюк до того ще й патетичний настільки, що одразу хочеться перетворитися на цистерну бетону, аби відповідати повній вазі такого співу.
Я життя в сучасній Україні бачу в інакших ритмах та інтонаціях. І нас чимало. Меланхолія нам теж не чужа. Але звучить інакше. Зараз узагалі багато чого звучить інакше. Частині співвітчизників та співвітчизниць ця інакшість може здатися неприйнятною, нестерпною, образливою. І в своєму роздратуванні вони упускають хорошу, навіть дуже хорошу й очевидну новину.
Полягає вона в тому, що, якщо й зараз, у 2021, для “Двох кольорів” і “Рушник” продовжують вигадувати найхимерніші і ексцентричні версії – значить, ці пісні потрібні й живі.
Так що two colors are forever in my heart, two colors are for always in my soul.
