Святий відступник
У близькосхідної народності, котру в світі знають як друзів (себе вони називають «мувахіддун»), є один цікавий постулат, який називається «такія», що означає «таємне застереження»: їм дозволено заради збереження життя публічно зрікатися свого віровчення та напоказ приймати чужу релігію — потай зберігаючи при цьому вірність первісній доктрині. З огляду на декілька століть життя у ворожому оточенні, це мудра теза.
Новий фільм американського кінопатріарха Мартіна Скорсезе «Мовчання», якщо звести його суть до одного-двох речень, — саме про це. Про таємне застереження, про віру, яка не потребує матеріальних символів, ікон, храмів, загалом усього цього обрядового фасаду.
У сценарії йдеться про християн-католиків Японії ХVII століття — за тих часів вони потерпали від жорстоких переслідувань. Головний герой — молодий єзуїт, котрий, аби врятувати життя п’ятьом зі своєї пастви, зрікся християнства, на вимогу їхніх мучителів наступив ногою на ікону, і саме тієї миті Христос заговорив з ним, нарешті перервавши мовчання. У фільмі Скорсезе — назагал посередньому і в режисурі, і в акторських роботах — це чи не єдиний по-справжньому хвилюючий момент.
У мене, людини нерелігійної, така постановка питання викликає повагу. Бо якщо і є в релігії, зокрема у християнстві, логіка, то це вона. Адже важлива суть, а суть — це милосердя, це страждання за інших і полегшення страждань інших. По суті, той чернець-відступник є насправді святим. І виникає у зв’язку з цим така не надто й крамольна думка: якби ж лишень усі церкви діяли не в букві, а саме в дусі власних закликів до вірян — наскільки кращим тоді міг би стати наш світ.
