Тільки бізнес
Американський режисер Олівер СТОУН продовжує сходження на вершини неслави
Цього разу — майже одразу після прем’єри документальної агітки «Україна у вогні» — невтомний борець проти країни свого проживання випустив на американському кабельному каналі Showtime чотирисерійний фільм «Інтерв’ю з Путіним». Слоган міні-серіалу — «Знай свого ворога».
Стоун і Путін спілкуються на різні теми, включаючи стосунки Росії і США, розширення НАТО, війни в Сирії і в Україні, діяльність Едварда Сноудена. Також детально обговорюють біографію Путіна.
Власне, на фільм як такий це схоже лише перші 15 хвилин у першій серії. Путін демонструє дива вигадливості і водночас простодушність, яка межує з відвертістю. Дипломатично відгукується про Горбачева і Єльцина, розказує про «повномасштабну громадянську війну» в жовтні 1993-го в Москві, але чомусь не називає такою війну в Чечні (не вважає її мешканців громадянами Росії?), переживає за долю «25 мільйонів росіян», що після розпаду СРСР опинилися «за кордоном».
Ключова фраза Путіна звучить, коли заходить мова про рішення Єльцина щодо його призначення своїм наступником:
«Я думав тоді тільки про одне: куди сховати дітей... як гарантувати безпеку родини. І я так для себе вирішив: якщо так доля розпорядилася, треба йти до кінця».
Фраза, гідна «Хрещеного батька». Самовикривальна до неможливості. Після неї можна було б завершувати фільм. Але Стоун брав у руки камеру не для цього.
Настає 16-та хвилина, і починається безсоромна і бездарна гра у піддавки: Стоун ставить компліментарні питання-підказки й дає Путіну висловитися. І так — 4 серії поспіль.
Тема стосунків митця і влади стара як світ. Тиран, буває, може заворожити художника. Зі Стоуном, однак, ситуація інакша.
Власне, якщо спробувати описати його кар’єру одним реченням, то це було би щось на кшталт «за півкроку до бажаного». «Взвод» (1986), можливо, і став би головним викриттям трагедії в’єтнамської війни, якби за 7 років до того не вийшов «Апокаліпсис сьогодні» Копполи. І «Природжені вбивці» (1994) за сценарієм Тарантіно могли претендувати на культовий статус, якби на ту мить не було вже самого Тарантіно зі «Скаженими псами» і «Кримінальним чтивом».
Загалом, список фільмів, до створення яких Стоун причетний (а тут є навіть «Конан-варвар» з молодим Шварценеггером), свідчить про те, що він завжди дотримувався прорахованої комерційної стратегії. Він висловлювався про В’єтнам, коли в суспільстві ще був сильний запит на цю тему («Народжений 4 липня з Томом Крузом» у 1989 здобув славу не меншу, аніж «Взвод»). Він зняв «Двері» про Джима Моррісона до 20-річчя смерті рок-легенди, зігравши на ностальгії постарілого покоління «дітей-квітів». Коли назріла фінансова криза, Стоун випустив «Уолл-стріт» (1987). Не оминув увагою найскандальніших американських президентів, додавши до фільмографії «Ніксона» та «Буша». Він угадав народження пост-тарантінівської хвилі та спробував її осідлати, і це йому майже вдалося.
«Майже» — ключове слово, оскільки всі успіхи так і не принесли йому слави новатора — не наповнювача каси, не володаря «Оскарів», а режисера, що визначає напрям розвитку кіна, породжує школи послідовників — на кшталт тих таки Копполи чи Тарантіно.
Причина проста: поза майже ідеальним відчуттям кон’юнктури, в Стоуна більше нічого немає.
У його фільмах усе з надміром. Пафос — тоннами. Кров — бутафорськими ріками. Гумор позначається гучним реготом, а загалом гумору нема. Акторська манера — переграш, тому важко згадати бодай одну дійсно цікаву, не розчавлену згаданим пафосом роль. Блискучий виняток — Майкл Дуглас, котрий зробив образ жадібного фінансиста Гекко в «Уолл-стріт» незабутнім винятково силою виконавської інтуїції, а загалом у Стоуна заздалегідь чітко визначено, хто правий і хто винний, хто хороший і хто поганий, тож марно чекати появи глибоких характерів — байдуже, йдеться про солдата, рок-зірку чи серійних зарізяк. Щодо останніх — можна багато сперечатися про стилістику «Природжених убивць», але нарізати двогодинне нагромадження безглуздих злочинів у стилі поп-кліпу і звести всю тему насильства до зловмисного телебачення — не означає створити щось дійсно захопливе (Тарантіно, до речі, настільки обурився тим, на що Стоун перетворив його сценарій, що вимагав прибрати своє ім’я з титрів); так само й змалювати на екрані Моррісона, найбільші проблеми якого, судячи з «Дверей» — це п’яні скандали, не відповівши на головне питання — звідки ж у цього галасливого нарциса такі вірші й пісні — не означає зробити фільм про Моррісона. По-іншому й не вийде. Стоун не розкаже вам про людську природу, бо його кіно вирубане сокирою і склепане ковадлом, це кіно, з якого випирають іржаві болти, а всередині гримлять непрацюючі або зайві деталі, — грубий Голем, запрограмований на рух, але нездатний кроку зробити без костурів.
За підпорки править преса. Феномен Стоуна забезпечений ЗМІ, котрі він шпетить і без котрих не може. Ненависні журналісти, чіпляючись за його ескапади, роблять з нього медіа-персону першого ряду, геть відміняючи серйозну розмову власне про кінематограф.
Ймовірно, зазор між роздутою славою і реальним рівнем свого таланту Стоун відчуває як ніхто інший. Давня закономірність: коли посередність із великими амбіціями не досягає того, чого хотіла би досягти в мистецтві — вона починає займатися політикою. Як правило, з сумними наслідками.
У 2003 році Стоун випустив «Команданте» — документальну апологію Фіделя Кастро, зняту в тоді вже застарілому стилі стрибаючої камери і судомного монтажу. Згодом він зробив про кубинського диктатора ще два фільми, близько здружився з іншим латиноамериканським вождем — Чавесом, запустив конспірологічний міні-серіал «Нерозказана історія Сполучених Штатів».
Остання назва дуже промовиста. Адже все, про що йдеться авторові «Команданте» й «України у вогні» — це при будь-який нагоді дати прочухана країні, в якій він цілком заможно живе. Бо, якщо фільми не привертають потрібної уваги, то лишається брати публіку темою. Задум працює. Політичні скандали вистрілюють з незавидною регулярністю. Стоун прокламує ліві погляди, однак його лівизна зводиться до декларування злочинних змов, керованих Вашингтоном. В будь-якому конфлікті він шукає руку ЦРУ. Йому байдуже, наскільки це відповідає фактам. Звідси — такі анекдотичні пасажі, як у «Нерозказаній історії», де Стоун цілком серйозно стверджує, що після Другої світової Сталін хотів підтримувати демократичні уряди у Східній Європі, але був, сіромаха, змушений вдатися до репресій у відповідь на імперіалістичну політику США, або геть не анекдотична антисемітська заява в 2010, за яку його таки змусили вибачитися. Потік свідомості щодо України та підлабузництво перед Путіним — частина того ж шоу.
Критикуючи Америку, лишатися в Америці, не відмовлятися від її громадянства (колись це зробив інший запеклий антиамериканець — геніальний шахіст і нестерпна людина Боб Фішер) — не стільки позиція, скільки гра, причому з чіткими цілями. В ескападах про Східну Європу чи Кубу Стоунові не важили ані Східна Європа, ані Куба — йому йшлося про те, щоб ущипнути Захід і США, в яких вистачає сприйнятливих до подібного дискурсу глядачів, а заодно здобути авдиторію авторитарних режимів. Що ж до України, то цей ринок замалий, аби на нього зважати. Поруч — 140-мільйонна Росія, де «Інтерв’ю з Путіним» пішли на ура.
Це історія благополучного буржуа, котрий прикидався актуальним митцем, аби здобути капітали, а нині вдає лівака, аби ті капітали втримати. Завтра він займеться колишньою Югославією чи Сирією, інтерв’юватиме тамтешніх людожерів і, не зважаючи на думку людей, що там живуть, верзтиме параноїдальні нісенітниці у своє виправдання. Але чого ви хотіли? Нічого особистого — лише бізнес.
