Яким має бути Український інститут книги?
В Україні нарешті створюється Інститут книги. На початку 2016 року було внесено необхідні зміни до законодавства, у липні на громадське обговорення винесли проект Статуту, у вересні обрали в. о. директора. Найближчим часом має бути затверджено Статут і оголошено повноцінний конкурс на посаду директора.
Попри численні інформаційні повідомлення й декілька цікавих інтерв’ю, на мій погляд, справжньої дискусії в інтелектуальній спільноті не відбулося. Навряд чи це добре, адже сама поява такої організації, як Інститут книги – свідчення певної державної зрілості, наявності власної політики у
важливій сфері культури, зрештою – подолання постколоніальної вторинності. З іншого боку, досвід інших країн переконує, що це нові можливості для авторів, видавців, перекладачів, академічного середовища, книгорозповсюджувачів, бібліотекарів, – можливості впливати на цю культурну політику, реалізовувати на благо суспільства свої проекти, до яких раніше держава, на відміну від іноземних посольств та приватних зарубіжних благодійників, була абсолютно глуха.
Тому пропоную звернути увагу на проект Статуту, що, повторюю, на разі не затверджено (на сайті Мінкульту є текст проекту).
Цей проект свідчить про істотну інтелектуальну роботу, зокрема він втілює насправді фахові ідеї, й такі ідеї, що давно назріли.
Нині йдеться не про переваги чи часткові недоліки, які можна знайти будь-де. Як на мене, проект містить концептуальний прорахунок щодо системи ухвалення рішень, який може вкрай негативно позначитися на всій майбутній діяльності Інституту.
Теперішній проект, в аспекті управління, є проектом вождистської організації, що створюється під харизматичного лідера, мудрого просвіченого абсолютиста, що зважає у своїй діяльності лише на
Наглядову раду (7 осіб) та галузевий центральний орган державного управління. У проекті йдеться про право директора створювати (отже – і не створювати) «дорадчі органи», але центральною фігурою цього мікрокосмосу, все ж, залишається епічна постать Директора. Уся царина книги – від коміксів до науково-популярної літератури, від перекладів філософської чи історичної класики до дитячих віршиків, від сільських
бібліотек до міжнародних книжкових форумів – має бути пронизана його мудрим культуртрегерським поглядом. Як на мене, цей проект, цілком гідний доби Ренесансу, не зовсім доречний у сучасних умовах.
У демократичній країні неможливо здійснювати політику щодо книговидання, не визнаючи ключової ролі за фаховими середовищами, що відіграють роль експертів та генераторів ідей, і громадськістю. Інститут має стати мостом між громадянським суспільством та державою, а не органом такого собі культурного дирижизму. Отже, цей аспект взаємодії необхідно прописати в Статуті, вибудувавши відповідну систему ухвалення рішень, що не зводиться лише до постаті Директора.
Французький CNL (Національний центр книги, спадкоємець організації, заснованої 1946 року), що є чи не найпершою й однією з найуспішніших у світі організацій такого типу, може слугувати прикладом.
Звісно, нам на разі недоступні фінансові можливості CNL і масштаби його діяльності, але запозичити ефективний принцип його побудови нам цілком до снаги.
Отже:
1. Основа діяльності CNL – не директор, а галузеві експертні комісії, яких нині існує 19.
2. В CNL чітко визначені терміни подання проектів, персональний склад і сесійні періоди експертних комісій, наділених винятковим правом схвалення чи відхилення проектів (певна річ, у тих рамках, які визначає державна політика у сфері книговидання).
3. Секретаріат директора покликаний реалізувати проекти, ухвалені експертними комісіями.
4. Щодо стратегічних рішень, то директор ухвалює їх не одноосібно, а у взаємодії з Адміністративною радою, яку очолює і яка складається з фахівців, що репрезентують всі ланки книговидавничої царини.
На мій погляд, у Статуті Українського Інституту книги неодмінно мають бути закріплені повноваження й порядок діяльності як експертних комісій, так і Адміністративної ради. Їхнє створення має бути не правом директора, а статутною нормою. (Запропоновані мною зміни до проекту Статуту див.). Очевидно також, що перший етап роботи Інституту має бути присвячено саме формуванню цих органів, а також – створенню працездатних Положень про них.
Звісно, експертні комісії не мають божественної непогрішності, особливо в сумних українських реаліях, але непогрішність окремо взятого директора на їх тлі виглядає ще сумніше.
Широке залучення осіб, дотичних до книговидання, до складу органу, що надає державну підтримку книговиданню (співвідношення експертів до співробітників CNL – 3 до 1), істотно демократизує стосунки між державою та суспільством. До того ж, справді ефективні проекти може висувати й оцінювати лише фахове середовище, якому й слід надати роль першої скрипки у цій справі. Принаймні приклад CNL це засвідчує.
В Україні ж є свій «вдалий» контрприклад. Мало хто знає, що вже давно у надрах Держтелерадіо існує програма «Українська книга», яка вдало розподіляє державні кошти. От тільки чомусь провідні книжкові проекти останніх років цієї підтримки не удостоювалися, а про саму програму мало
хто чув. Як і про принципи формування її шорт-листів. Не хотілося б, щоб новий Український інститут книги став на її непривабливу стежку.
