Яскравий позитив
Онлайн показ повнометражної кінострічки «Зарваниця» у рамках ХУІІ міжнародного фестивалю документального кіно про права людини
Карантинні реалії життя спонукають знаходити, всупереч невтішним новинам, позитивні враження і світлі барви. Захищаємося теплими емоціями, споглядаючи сімейні фотоальбоми, радіємо спілкуванню по телефону з друзями, переглядаємо улюблені фільми, читаємо старі й нові книжки (кожний може додати своє). Так чи інакше, але подібний самозахист під час самоізоляції незримо об’єднує нас. Єднає і популярний нині спосіб комунікації – в режимі онлайн: вчимося дистанційно оволодівати знаннями, проводити професійні тренінги, наради, концерти, навіть фестивалі і виконавські конкурси.
Ось таким несподіваним «захистом» і яскравим позитивом став для мене перегляд повнометражної кінострічки «Зарваниця». Її демонстрували під час ХУІІ міжнародного фестивалю документального кіно про права людини, що відбувався, звісно ж, в онлайн-форматі. Світова прем’єра «Зарваниці», водночас, виявилася дебютом чи не наймолодших на сьогодні українських режисерів Яреми Малащука і Романа Хімея. Обидва є місцянами Коломиї, по вуха закоханими у свій край, поколінно спорідненими з його людьми, і які з точністю камертона відчувають усі тональності його культури. Очевидно, саме такі маркери зумовили художню органічність політонального фільму, який можна назвати «художнім документальним кіно».
«Несюжетна» дія стрічки – похід прочан із високогірного гуцульського села Криворівні на Тернопільщину, до села Зарваниці, що відоме чудотворною іконою Божої матері та цілющим джерелом, біля якого за прадавньою легендою з'явився Її святий лик. Сюди щоліта звідусіль приходять на прощі тисячі християн. Кількаденна хода паломників розгортається у фільмі неспішною процесією, що її автори інсталюють як кінополотно людської духовної культури. Від малого до старого рухаються святково вбрані прочани з хоругвами та іконами в пошуках свого святого образу, власного оберегу буття. Величною фрескою виникає перед ними гірська скеля, де кожний бачить чи намагається побачити в кам’яних візерунках лик святого, або Діви Марії з Ісусиком на руках. Одна з матерів, чомусь із сльозами на очах пояснює малому сину своє відчуття святого образу, закарбованого примхливими лініями й плямами на скелі-іконі. Саме для цього і повела вона сина Хресною Дорогою. І малий сприймає мамине світобачення: «Так, так, он око, а он щока…» (вражаючий «стоп-символ» фільму). Ще один «стоп-символ»: – розповідь-притча селянки про зображення Діви Марії на іконі-стовбурі дерева та підрубані коріння, яке звалили старе дерево, а також про людську силу, що повернула його до життя.
Образна й метафорична символіка «Зарваниці» відлунюється поетичними фресками Сергія Параджанова. Можливо, не випадково молоді автори фільму обрали за відправну точку паломництва Криворівню: адже саме тут було знято геніальні «Тіні забутих предків». Ось таким образом-символом є в кінострічці сивочолий філософ-мудрець Валерій Сніжко – такий собі український Сократ, обкладений книжками, який вправно володіє комп’ютером і який не зобидить мураху, що потрапила на клавіатуру «Lenovo»: «Ач, і вона хоче бути грамотною!».
Крупним планом самопрезентують себе у фільмі його «неігрові» характерні персонажі: це й монолог одягненої в розкішну автентичну вишиванку бабусі Параски біля могил своїх предків, і живий портрет 80-річної гуцулки-ювілярші, що з радістю приймає подарунки, і кіно-замальовка вже немолодого чоловіка із своєю старенькою матусею, яка не дочуває, це також колоритний місцевий пічник-умілець, котрий пишається власними виробами, екскурсовод, який намагається не переплутати перед відео-камерою складні назви, а поряд з усіма ними – жіночки з мобілками, дівчата в модних «прикидах», хлопці, які вправно влаштовують на ніч намети, діти, що весело плескаються в гірській річці. І як модератор цього багатофігурного дійства – майстер-фотограф, який творчо фіксує для власного задоволення персонажі, події, обличчя людей, котрих навряд-чи коли ще раз зустріне. Усі вони абсолютно різні, а між тим об’єднані спільним досвідом прадавньої релігійної культури, що пронизує все їхнє буття.
Фільм «Зарваниця» супроводжується англійськими титрами і в англомовному варіанті має назву «New Jerusalem». Заснована ще в середині 15 століття, Зарваниця і сьогодні залишається однією із духовних святинь України. Віднедавна споруджені тут білосніжні архітектурні творіння повторюють культові знаки Святої Землі – зменшені копії Гробу Господнього, Голгофи, Оливного саду, Сходів Покаяння, Ліонських воріт, Вежі Давида і навіть «стіни плачу». Сюди, до Українського Єрусалима і вирушають паломники з усіх країв разом з прочанами із гуцульського села Криворівні.
P.S. Фільм «Зарваниця» Яреми Малащука і Романа Хімея (продюсерка Валерія Сочивець) дебютує також у національному конкурсі DOCU/Україна. Можливо, їхня кінострічка стане початком створення кіно-антології багатоманітної культури України.
