Занадто людське
Довкола «Антихриста» було переламано багато списів, і дискусії часто виходили за суто кінематографічні рамки. Зрештою, так з кожною картиною Ларса фон Трієра. А втім, для складних мистецьких ситуацій є одне доволі ефективне вирішення: ставити якнайпростіші питання.
Отже, про що чи про кого, власне, фільм? Про Антихриста. Оте «анти-» дуже притаманне Трієрові. Характерна ознака його стилю — схильність повністю вивертати сталі уявлення, створювати такі собі антисвіти. Так було, наприклад, у ранній драмі «Європа» (1991), герой якої, американець, приїздив до окупованої американцями ж повоєнної Німеччини: фільм багато в чому повторював естетику класичного фронтового кіна 1950-60-х років, але звичні сюжетні опозиції (переможець-переможений, подвиг-неслава, окупант-окупований, жертви-вбивці) були змістовно змінені. Так само переверталися в дебютному «Елементі злочину» (1984) — жанр детективного нуару (головний розслідувач сам стає злочинцем), у фільмі «Розтинаючи хвилі» (1996) — архетип сакральної жертви (щиро віруюча героїня приносить себе в спокутну жертву через якнайглибше моральне падіння), у «Догвілі” (2003) — стандартна голівудська казка про доброзичливу солідарність маленьких громад.
В «Антихристі» інверсія сягає апогею. За відправні точки беруться початковий і фінальний біблійні міфи: перворідний гріх та Спаситель. Вже неодноразово і точно завважено, що сюжет «Антихриста» дзеркально відбиває історію Адама і Єви: подружжя (Шарлотта Генсбур, Віллем Дефо) втрачає дитину, тобто перериває свій рід, повертається до Едему (так називається лісова місцина), де намагається оговтатись від горя й де через завдання собі каліцтв набуває своєрідної невинності.
Але нас цікавить, як саме втілюється тема Антихриста. Якщо виходити з «дзеркальної» Трієрової логіки (а тут вона не порушена в жодній зі складових), то Антихристом є жінка у без перебільшень блискучому виконанні Генсбур. Відчутна іронія автора: адже Христос зображується винятково як чоловік.
Небу (сакральне) протистоїть земля (профанне), а не Дев’ять кіл. Тож дива підміняються психозом, священний канон — історією хвороби (за главами-симптомами Скорбота-Біль-Розпач), зцілення болящих —завдаванням болю невинним, а проповідь замінена звірячим риком люті. Якщо небеса — то царство Бога, а природа — як каже героїня, церква Сатани, — значить, у темній силі не може бути нічого надприродного; все тільки в рамках первинних тілесних і емоційних реакцій — це не ірраціональність добра, але й не метафізика зла, — тільки скорбота, біль, розпач, усе людське, занадто людське.
А де ж, власне, сходяться протилежності Неба й Антихриста, де точка їхнього дотику? Центр взаємної симетрії чітко позначений: це — страждання і його найвищий вияв — самопожертва на хресті або на вогнищі. Жінка практично свідомо жертвує собою: у сцені розв’язки в неї чимало можливостей завдати вирішального удару, але вона просто чекає, коли чоловік вивільниться від забитого в ногу тягаря і покінчить із нею.
А все ж пекло тут є. Його місцезнаходження означене такими по-європейськи традиційними координатами, що у моралізмові Трієрового фільму не лишається жодного сумніву. Бо, якщо Антихрист — лише людина, то пекло — це Інший. Інший, Інша, чоловік або жінка (Дефо і Генсбур, власне, грають все людство), завжди найближчий і найменш доступний. Той чи та, що дає найвище щастя і завдає найтяжчих ран.
Нам не дано пізнати Іншого. Його можна позбутися — і лишитися, як герой Дефо, котрий заклякає наприкінці серед процесії жінок без обличь, у полоні розмитих слідів, напівзабутих образів, нечітких відбитків — чекати завжди першого пришестя Іншого, аби повторити своє занадто людське пекло.
***
Антихрист / Antichrist (2009, Данія-Німеччина-Франція-Швеція-Італія-Польща, 108`), режисура, сценарій: Ларс фон Трієр, оператор: Ентоні Дод Ментл, актори: Віллем Дефо, Шарлотта Генсбур; виробництво: Zentropa Entertainments, Zentropa International Koln, Slot Machine, Memfis Film та ін.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
