Корупція у вищій освіті: вийти з зачарованого кола
Існує лише одне вагоме визначення мети бізнесу: творити покупця
(Пітер Друкер)
Три характерні випадки з життя можуть проілюструвати ставлення наших людей до того, що публічно ми називаємо корупцією у вищій освіті.
Доцент кафедри права одного поважного університету одного разу розповіла таке:
– Завжди є студенти, які не ходять на пари. Коли наближається сесія, наша завідувачка кафедри іноді підходить до мене і каже: «Будь-ласка, поставте такому-то студенту таку-то оцінку. Він не ходив на лекції, але він – хороша людина». Я кажу: «Добре, але хай він хоча б прийде на залік…». Вона відповідає: «Ну, тоді я сама поставлю. Я ж маю право…»
Розмова двох колег:
– Моїй доньці так багато задають в університеті, що вона не встигає все зробити. Нещодавно сказала, що в неї є 500 гривень і вона думає, на що їх краще витратити, щоб закрити сесію: на курсову чи на залік з фізкультури. Зрештою, вирішила, що краще на фізкультуру, а курсову сама напише…
– 500 гривень за фізкультуру? Це дуже дорого. В нашому університеті це коштує дешевше…
Завідувачка однієї кафедри якось висловилась:
– У нашого професора Н. є син. Дуже розумний хлопець і, ви навіть не уявляєте, який працьовитий. Коли він був в аспірантурі, у нього народилась донька. Так от він вдома з маленькою дитиною написав три дисертації – одну свою, а дві – на продаж. Я його питаю: «Як тобі це вдалося?» А він каже: «Та от купив собі навушники і в них працював…»
Побутовість, звичність, з якою говорять про корупційні практики в університеті, свідчить про те, що вони стали елементом повсякдення. В середовищі освітян корупція майже не викликає обурення. Якщо на неї і звертають увагу, то не для того, щоб викорінювати чи засуджуватияк аморальне явище.Коли аморальність є масовою, вона стає частиною моралі. Корупція у вищій освіті сьогодні перетворилась на систему звичаїв, потреба в якій викликана радше способом життя, ніж чиїмись лихими намірами.
Можна привернути увагу громадськості до проблеми корупції, можна викрити когось і покарати, встановити жорсткіші правила. Напевне, це дасть якісь результати. Але чомусь думається, що вони будуть мати тимчасовий характер. Рано чи пізно репресії послабнуть, і тоді все повернеться на свої місця. Корупційні практики будуть відтворюватися, оскільки для них є якісь глибші, фундаментальні причини. Про них дозволю собі висловити декілька міркувань.
УНІВЕРСИТЕТ І «ХОРОШІ ЛЮДИ»
Важко сказати, скільки саме «хороших людей» обслуговують наші університети, створюючи для них полегшений режим отримання оцінок, заліків, дипломів. Цілком ймовірно, що їхня кількість вимірюється тисячами.«Хороші люди» утворюють окрему категорію зі своїми специфічними функціями.У найпростішому випадку «хороші люди» забезпечують закладу освіти додатковий притік грошей у вигляді хабарів. Проте через них можуть надходити й інші ресурси, без яких університет у нинішній системі владних відносин не міг би вижити.
Не секрет, що наша країна здебільшого націлена не на виробництво благ, а на їхній розподіл та перерозподіл. Ця засаднича обставина нашого життя створює стійку потребу в «хороших людях» як «своїх» у різних сегментах суспільного організму. Діти впливових посадовців, політиків чи бізнесменів стають своєрідними «агентами» корпоративної підтримки вищого навчального закладу в навколишньому світі, формують для нього дружнє соціальне середовище. Залежність університету від таких «хороших людей» дуже велика.
З феноменом «хороших людей» великою мірою пов’язаний кадровий непотизм і фаворитизм у вищій освіті, а також надмірна тривалість перебування одних і тих же людей на керівних посадах. Задля стабільності доступу до благ необхідно гарантувати стабільність позицій «хороших людей», а це досягається через стабільні контакти, традицію, спадковість.
Зрештою, університет міг би просто надавати «хорошим людям» хорошу освіту, але справа в тім, що в суспільстві розподілу цінність вищої освіти невисока. «Хорошим людям» не критично потрібні хороші знання (а ті, які дійсно потрібні, вони зазвичай не схильні здобувати в українських університетах). Але їм виявляється необхідним диплом про вищу освіту державного зразка, без якого практично неможливе працевлаштування на державній посаді. Інституційна безальтернативність диплому державного зразка створює стабільний попит на цей документ. По суті між закладом вищої освіти і «хорошими людьми» відбувається обмін: диплом державного зразка обмінюється на доступ до благ, що існують чи то в грошовому чи в політичному еквіваленті. Все це можна розглядати як ринок, на якому є товар і є покупець. Тільки зміст товару під назвою «вища освіта» поступово трансформується в контексті існуючої кон’юнктури.
ВИЩА ОСВІТА І ДЕРЖАВНІ СТАНДАРТИ
Звичайно, не всі здобувачі вищої освіти є «хорошими людьми». Переважна кількість студентів – це просто люди, яким треба відвідувати пари, складати іспити і заліки для того, щоб, зрештою, також отримати диплом державного зразка. Цікаво, що серед них останнім часом виникла дотепна приказка: «Сигарета забирає десять хвилин життя, а пара – дві години».
Рівень лояльності студентів до корупції в нашій країні дуже високий. Студенти готові давати хабарі за оцінки на іспитах, купувати курсові і дипломні. Багато з них вважають це підприємливістю, кмітливістю, що дозволяє вирішувати надокучливі проблеми порівняно малою ціною. Хабар у грошовому еквіваленті стає способом швидко досягти цілі, заощадивши інші важливі ресурси, зокрема, дорогоцінний час чи навіть здоров’я.
Згідно з соцопитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» (березень 2015 р.), близько 58% студентів вважають, що купівля оцінок у вищих навчальних закладах існує тому, що «легше заплатити, ніж щось вивчити». 32,4% називають причиною завантаженість курсу навчання непотрібними предметами. Останній показник суттєво зріс у порівнянні з 2011 роком (тоді він складав 13,4%). Можна напевне по-різному інтерпретувати ці цифри, але для мене вони є кричущим свідченням того, що невдоволення студентів змістом і методами вищої освіти зростає, а їхня мотивація до навчання катастрофічно падає. Такі тенденції не є проблемою самих лише студентів, а радше ознакою загальної кризи вищої освіти.
Нелегко визначитися, хто властиво є ініціатором хабарництва – викладачі чи студенти, адже так чи інакше виграють обидві сторони – викладачі отримують матеріальні вигоди, студенти заощаджують сили. Проте поширення корупційних практик робить очевидним розрив між інтересами студентів і цілями викладачів, який постійно збільшується. Це видно з того, як часто навіть хороші викладачі скаржаться на «поганих студентів» і навіть дисципліновані, працьовиті студенти не розуміють цінності тих знань, які їм пропонує наша вища освіта. До того ж, багато студентів живуть в стані постійного стресу через неспроможність якісно засвоїти непомірні обсяги навчального матеріалу. Вони формують психологічні бар’єри для захисту себе від надлишкових знань і авторитарних вимог.
Якщо намагатися з’ясувати причини цього наростаючого розриву між викладачем і студентом, необхідно звернути увагу на таку річ, як стандарти вищої освіти. Стандарти розглядаються як запорука якості освіти. На основі них відбувається державна акредитація освітніх програм. Формально стандарти вважаються державними, але розробляються вони самими викладачами під егідою Міністерства освіти і науки. Державний стандарт, з одного боку, задає вимоги, але з іншого робить систему вищої освіти «замкненою», герметичною, зорієнтованою на саму себе. Зміни в таких стандартах відбуваються рідко і потребують складних процедур. Ще донедавна хороший стандарт вважався максимально деталізованим, з описаними до дрібниць навчальними програмами. Такий стандарт дозволяв викладачеві взагалі не змінювати своїх підходів до викладання незалежно від потреб студентів чи ринку праці. В контексті реформ Міністерство освіти намагається зробити стандарти простішими і заснованими на компетентністному підході. Проте механізм розробки стандартів не змінився: вони і надалі розробляються переважно викладачами для викладачів.
Сумлінне виконання студентом вимог викладача згідно з державним стандартом іноді називають «якісною освітою». Проте це не завжди так. На практиці немає прямого зв’язку між вимогами державних стандартів і знаннями, яких дійсно потребують здобувачі освіти. Ця начебто незначна деталь, про яку мало говорять і мало дискутують в пресі, насправді є першопричиною численних корупційних практик у сфері вищої освіти. Незбалансовані вимоги, неефективні методи навчання, нав’язування студентам непотрібних знань – цекрадіжка у молодих людей їхнього дорогоцінного часу і сил, корупція в чистому вигляді, шкідливість якої в нашому суспільстві поки що навіть не усвідомлюється.
НАУКА І КОРУПЦІЯ
Слід звернути увагу на те, в яких умовах існує наука в нашій країні. Якщо освіту можна вважати в певному сенсі послугою, то наука – це виробництво знань.Особливістю наукового виробництва є те, що воно не може здійснюватися поза межами наукової спільноти та інфраструктури академічних установ, зокрема ВНЗ. Оскільки університети і наукові установи існують здебільшого у вигляді бюджетних організацій (з відповідними особливостями контролю і обмеженнями), то немає реальних механізмів справедливої оцінки вартості тих знань, які виробляють науковці, що там працюють. Згідно зі встановленими тарифами держава оплачує не вироблене знання, а зарплату службовцям, які займаються науковою діяльністю. Не існує також процедур ефективного обміну знань на інші форми капіталу в залежності від реального попиту на них в суспільстві. Немає ніяких об’єктивних показників, за якими можна сказати, наскільки вироблене знання є потрібним і кому. Знання не оплачується за ринковою ціною, і через це немає мотивації його нарощувати, інвестувати в нього. Зрештою, науковці продовжують займатися своїми дослідженнями і часто доволі натхненно, не без хороших результатів. Але складається враження, що наука – це радше їхня особиста справа, ніж важливе, суспільно корисне заняття.
Як вироблений продукт знання практично не оцінюється. Проте оцінці підлягає опис цього знання, що існує у вигляді звітності. З практичної точки зору метою наукової роботи поступово стає непримноження знань, а такий собітекст, який треба вчасно «накидати», щоб закрити позиції у звіті. Великою мірою це призводить до поширення імітації у сфері науки, а також плагіату, який дозволяє зробити вказану роботу швидко і з мінімальними затратами. На формальність перетворюються наукові конференції, які іноді відвідують менш, ніж 20% від заявлених учасників.
І все ж таки науковий ринок існує. Саме на ньому можна купити дисертацію, а також дипломну, курсову чи принаймні реферат. Ми могли б припустити, що головним товаром тут стають наукові знання, але це не так. Як і у всіх інших випадках, кінцевою метою обміну все ж таки є документ про освіту, точніше про науковий ступінь. Його прагнуть здобути, щоб долучитися до розподілу благ (бюджетних коштів), а іноді просто для іміджу.
Доречно задатися запитанням: які реальні загрози науці несе поява людей з фіктивними науковими ступенями? Адже такі люди не є науковцями і не можуть бути повноцінними членами наукової спільноти. Ніяких нових ідей вони не генерують, ніяких знань не примножать. У середовищі справжніх вчених їхні амбіції можуть викликати хіба що посмішку. Тільки в існуючій системі розподілу благ це немає значення. Ніхто не буде розрізняти між справжнім науковцем і несправжнім, коли важать лише формальні документи.
Напевне турбота про авторитет наукової спільноти могла б суттєво стримати академічну недоброчесність. Проте в нашій країні репутація науковця так мало конвертується в реальний капітал, що нею майже ніхто не переймається, крім хіба що ідейних патріотів. Написання і захист фіктивних дисертацій – це ті послуги, які академічна спільнота готова надавати різним «хорошим людям», тому що вони оплачуються за більш-менш ринковою ціною. Інша ж праця на науковій ниві, відшкодована згідно з тарифною сіткою, дозволяє хіба що не вмерти з голоду. Будь-які іміджеві втрати в таких умовах незначні.
Для того, щоб вийти з зачарованого кола корупції, треба щонайменше з’ясувати, як ми до нього потрапили. Виглядає так, що корупція у вищій освіті це не злочинність, а стратегія опору в умовах штучного придушення ринкових механізмів. Вона виникає тоді, коли горизонтальний обмін між провайдерами і споживачами освітніх послуг стає неможливим через опосередкування його державними інституціями, які регулюють стандарти, результативність і оплату у сфері освіти і науки. Єдиний горизонтальний, ринковий обмін, який можливий в таких умовах і який природно виникає, це корупційний обмін. Його специфіка в тому, що основним товаром, що продається і купується, стає не знання, а формалізація статусу – оцінки, дипломи, наукові ступені.
Корупція не є ні причиною, ні наслідком деградації вищої освіти, а радше її симптомом. Вона показує, що ефективні механізми задоволення природного попиту на знання поступово зникають завдяки монопольно-бюрократичній системі управління. Держава краде у громадян право на освіту, підмінюючи його правом на здобуття документа про освіту «державного зразка».
В таких умовах подолання корупції вимагає комплексної, складної програми дій. Для початку слід хоча б зрозуміти, що примітивне переслідування корупціонерів не дасть потрібних результатів. Зусилля слід спрямовувати на інституційні зміни у сфері освіти і особливо управління освітою. Ці зміни мають відбуватися у напрямку посилення академічної і фінансової автономії навчальних закладів, що посилить також і їхню відповідальність. Академічній спільноті варто чіткіше розмежовувати два процеси: виробництва знань та освітніх послуг і обслуговування державно-бюрократичної системи управління з її відірваними від життя приписами і вимогами. Першому слід приділити особливу увагу, одночасно добиваючись мінімізації або навіть ліквідації другого. Необхідне напрацювання механізмів більш чесного і справедливого обміну між споживачами і провайдерами освіти, в результаті якого не формальні документи, а реальні знання та освітні послуги зможуть отримати свою справжню вартість.
