11.12.13
До повідомлення, що Майдан розганятимуть вночі о першій, я поставився як до мобілізаційних чуток: вони неодмінно супроводжують будь-який великий протест.
І все ж, коли рівно о першій мені хтось скинув у Фейсбук посилання на канал живої інтернет-трансляції з видом на барикаду на Банковій, яку обсіли спецпризначенці, я чомусь не дуже здивувався. Насправді – ні.
Перше відчуття – удар страху і гніву. Невже насмілилися?
Потім думка – нащо їхати? Яка там від мене користь? І так вже валюся з ніг від недосипу і втоми.
Нарешті хапаюся за телефон, дзвоню в таксі. Смс довго не приходить, виявляється, замінили машину, нарешті: авто буде о 1.56. У моніторі – потік чорних шоломів на загальному плані. Дівчина-коментатор тремтячим голосом закликає всіх їхати сюди, бо коїться щось страшне.
Їду, їду.
Перше, що бачу у дворі – таксі. Друге – якогось зовсім юного хлопця, котрий кидається до мене:
- Ви на Майдан? Давайте разом. Заплатимо навпіл.
Виявилося – живе в моєму домі, тільки в сьомому під’їзді.
Таксистя їде повільно – дороги в ожеледиці. Хочемо дістатися до Європейської, а там як вийде. Ні: на Поштовій площі, біля фунікулеру, ДАЇ всі машини розвертає, каже їхати через Паркову. Ну і чого вони домагаються? Ми ж уже на Подолі! Пірнаємо у бічні вулиці, виїжджаємо на Андріївський, однак водій зупиняється трохи нижче церкви, на Михайлівську площу їхати відмовляється: «Стану там – я їхній».
У Михайлівському золотоверхому б’ють дзвони. Який самотній хлопчина в довгому кожусі в наметовому містечку сильно, з розпачем, калатає палкою по металевій діжці. Назустріч нам швидко йдуть кілька людей. Кидаємося до них:
- Що там на Майдані? Чому йдете звідти?
- Розганяють! – відповідають вони, сідаючи в машину. – А ми зараз по церквах поїдемо, будемо просити, щоб дзвонили у дзвони!
Якийсь перехожий попереджає:
- Там тітушок багато, можуть по одному провокувати і забирати потім. Стережіться.
Тримаємося вдвох, спускаємося по Михайлівський вулиці. Ще кілька чоловік йде поруч.
Майдан. Менти. Дуже, дуже, багато ментів. Чорні, сірі. Шоломи, щити, автобуси. За цими кордонами – барикади, заповнені протестувальниками в помаранчевих касках. Надягаю на шию картку преси, хоча, згадуючи, як «Беркут» на Банковій з особливою насолодою бив саме журналістів, розумію, що мені це скоріше зашкодить.
Люди стоять біля шеренг міліції. Літній чоловік кричить на майора:
- Чому ви виконуєте злочинні накази? У мене там, у таборі, дочка. І її бити будете? Як ви після цього своїм дітям в очі дивитиметеся?
Майор удає привида.
Сцена працює, жіночого голос рівномірно і твердо повторює: «Це мирний протест! Це мирний протест!»
Підхожу до барикади під стіною Будинку профспілок. З самого краєчку можна перелізти. Озираюся на чорні легіони, згадую про випадкових інтелігентів, яких побили до напівсмерті і посадили на два місяці. Коливаюся. Сусіда допомагає:
- Ми що, сюди просто так постояти приїхали?
Та що таке взагалі?! Це моє місто! Мої, дідько, вулиці! Моя площа! Я тут господар!
Оборонці перетягають через барикаду.
Перше, що неприємно вражає: сірі й чорні вже всередині периметру. Пробилися з боку Європейської площі. Відрізали частину табору. Стоять не дуже густо вздовж тротуарів на повороті на Інститутську, але далі не рухаються. Двері в Будинок профспілок забарикадовані і захищені кількома десятками наших похмурих вартових, що стоять, зчепившися ліктями. У вікнах другого поверху видно хлопця у масці і з палицею. Від остраху і хвилювання сохне у роті. Підходжу до кордону «беркутів», показую посвідчення. Як не дивно, пропускають. Нарешті потрапляю до сцени. Людей мало, пару тисяч, може, трохи більше.
Головна колотнеча – біля барикади на Інститутській. Активісти, збившись у величезну монолітну масу, штовхаються з приблизно такою само по кількості юрбою уніформованих. Над натовпом висить пара. Десятки людей стоять на схилі і біля Жовтневого палацу, спостерігають, знімають. Стоїть крик, майже гарчання. Час від часу з натовпу виводять то одного, то другого оборонця, майже непритомного – менти залили газом. Групи медиків бігають стрімголов. Когось виносять на ношах.
На сцені ведуча – Руслана, з нею поруч постійно зростаюча компанія політиків і рок-зірок. Під сценою, за кільцем охорони – жіноцтво з наметового містечка. Руслана всіх заводить, безперервно говорить, вчить танцювати. Щогодини співаємо гімн.
Ніч зливається в суцільну смугу напруги. Андрій Парубій час від часу закликає в мікрофон посилити захист то на Інститутській, то біля Профспілок. Як не дивно, але через барикаду на Хрещатику прохід вільний, ніякої міліції нема. Там же роздають каски. Не знаю, чи поможе, але беру. Кількість друзів і знайомих просто зашалює. Зустріч – за одним і тим самим сценарієм: перекидаємося вітаннями, ведемо доволі безтолковий діалог, перериваний скандуванням, розходимося.
Зі сцени кричать: ще трохи, ще чотири, три, дві години – і відкриється метро, і зійде сонце. До нас уже їде весь Київ.
Не знаю, чи весь, але близько третьої людей помітно більшає. Зі сторони Хрещатика хтось весь час підходить. Промови і музика, заклики на барикаду, постійні виклики лікарів, десь ближче до 4-ї починають озвучувати міжнародну реакцію: Канада, Держдеп США. Людей все ще мало, але страх зник, поступився торжеству, раптом невідомо звідки береться купа енергії, я танцюю, кричу, скандую як ненормальний, холод непомітний.
Яскраві моменти. Виступ Богословської, котра почала під загальне улюлюкання, а закінчила під овації. Одягнена в біле, весь час вставляє: «Дорогие мои», але Тимошенко з неї кепська. Покаяння Тараса Чорновола, котрий, здається, цілком щиро просить пробачення у народу за співробітництво з Януковичем, а на кінець промови припускає, що за його спостереженнями, у керманича регіоналів з великою ймовірністю млявоплинна шизофренія.
Кремезні «комунальники» за спинами «Беркуту» прибирають рештки наметового містечка. Громили у сірому явно не впевнені у собі. За кордон просочується кілька мітингувальників з опозиційними прапорами, і навіть рятують трохи речей від вивозу. Близько п’ятої Парубій оголошує, що навала на Інститутській зупинена, а 20 «бійців» узято в полон, але милостиво відпущено. А ще таксисти оголошують страйк. А ще на Майдані вже більше ніж 20000. І я розумію, що ми, здається, перемогли.
Світає. Станції «Хрещатик» і «Майдан Незалежності», звісно, «заміновано». Йдемо зі знайомою грітися в цілодобовий бар неподалік. До нас підсідає російськомовний маніфестант, сам з Ростова, переїхав до Україні, Януковича ненавидить всіма фібрами душі і чомусь недолюблює Порошенка. Це все, що я встигаю почути, перш ніж заснути. Через півгодини зусиллям волі піднімаю себе з канапи, чимчикую до метра «Льва Толстого». Назустріч іде безперервний потік людей. У вагоні якась жіночка з радісною посмішкою поступається мені місцем.
Я повертаюся додому і не знаю, що скоро «Беркут», що приїде штурмувати мерію, перетвориться на зграйку переляканих курчат, оточених тисячами розгніваних мітингувальників; що війська на Інститутський і біля Будинку Профспілок відступлять, сядуть на автобуси і заберуться геть, що суди почнуть випускати політв’язнів.
Я їду і знаю лише одно: це дуже красивий світанок, просто прекрасний, запаморочливий, геніальний світанок.
