1916-й та 2016-й: вивчення уроків історії
Історія – річ корисна. Не в останню чергу – для політиків. Принаймні, для тих, які хочуть бути справді успішними і не виглядати з часової дистанції в очах своїх співвітчизників, а то й цілого світу повними дурнями. Причому часова дистанція ця може бути різною: щодо одних їхня дурість унаочнює себе через кілька років чи навіть десятиліть, а щодо інших – буквально через день-другий, а, бува, й через кілька годин після скоєного.
А тепер погляньмо під цим ракурсом на події сторічної давнини.
У 1916 році військова промисловість Російської імперії нарешті запрацювала на повну силу. Військові склади були забиті снарядами, патронами, мінами, амуніцією. В тому числі були й сотні тисяч шапок-багатирок, пізніше названих «будьонівками». Гвинтівки, кулемети, гармати – всього цього, що раніше так не вистачало, тепер було вдосталь. Працювали численні конструкторські бюро, що розробляли практично всі тодішні види зброї та військового оснащення. На корабельнях Петрограду і Миколаєва закладалися і добудовувалися нові потужні лінкори та важкі крейсери. Аероплани власної конструкції (в тому числі перший у світі серійний важкий бомбардувальник «Ілля Муромець»), вантажні й легкові автомобілі, бронемашини – все це вироблялося у великій кількості. Тільки на території України працювало 6 авіазаводів, де випускалися навіть гідролітаки. Готувалися до випуску танки російської конструкції. Водночас морські конвої з військовим спорядженням, відправлені з країни Антанти, регулярно приходили до Романова-на-Мурмані (нині Мурманськ) й Архангельська, а ще – до Владивостока.
Список найрізноманітніших досягнень військової промисловості Російської імперії можна продовжувати. Зазначу тут лише одне з них: було заготовлено стільки боєприпасів, передусім снарядів усіх калібрів і патронів, що їх не змогли витратити навіть у ході Другої світової війни, а військової амуніції вистачило для мільйонів учасників громадянської війни в Росії.
А водночас – навіть якщо винести «за дужки» національні та соціальні проблеми в Російській імперії, які врешті-решт, раніше чи пізніше неодмінно розвалили б її, – то негативи перевищували позитиви. І головним негативом було те, що державна система управління традиційно продовжувала бути вкрай неефективною. До 1905 року партійно-політична та профспілкова активність у Росії перебували під забороною, парламентаризм не існував, національне життя різних народів імперії розвивалося напівлегально, а громадянське суспільство змушене було постійно демонструвати свою вірнопідданість престолу, що суперечить самій сутності цього суспільства. А з 1907-го, після «столипінського перевороту», паростки щойно народженого народоправства були «заморожені»: за новим виборчим законом, 1% чоловічого населення імперії (поміщики-великороси) посилав у Державну думу понад 50% депутатів, а імператор перетасовував прем’єрів та членів кабінету, не кажучи вже про дрібніших чиновників, як хотів.
Прямим наслідком неефективного та корумпованого правління стало засилля нуворишів-скоробагатьків, які наживалися на воєнних замовленнях (у той час як серйозні промисловці, що забезпечували більшість потреб війська, були відсунуті від найвигідніших контрактів). А на додачу якимось дивом значна частина військового спорядження спочатку осідала у тилових сховищах, а потім щось із нього з’являлося в напівлегальному продажу – і не тільки одяг або чоботи, а й револьвери та патрони. Адже нувориші-посередники осідлали майже всі комунікації між сумлінними виробниками та військом. До фронту доходило далеко не все, для нього призначене; тилові щурі-інтенданти багатіли; «золота молодь» - синки нуворишів і високопоставлених чиновників – не вилазили з кафе та ресторацій; ну, а прислані з Франції кількасот спеціалізованих авто, на яких мали перевозити поранених з фронту у тилові шпиталі, так і залишилися в тилу, катаючи офіцерів-штабників і дівчат полегшеної поведінки…
Я вже не кажу про Распутіна, німецьку агентуру при імператорському дворі та бідування – терпіть, війна! – переважного числа жителів імперії.
Головними негативними чинниками, втім, сто років тому були навіть не бездарність і корумпованість влади, а демонстративна нехіть верхів держави правити, зважаючи на суспільну думку, так само демонстративне висування на керівні посади «надійних людей», а не відповідальних й ефективних менеджерів (не лише в тилу, а й на фронті – чимало «паркетних генералів» одержали високі командні посади), і зразково-показове жирування «еліти» та її «синочків» (у ті часи в цьому плані ще не запанувала гендерна рівність, отож дівчатка відповідної поведінки були рідкістю).
А тим часом земства – тодішні структури місцевого самоврядування – та різного штибу добровольчі цивільні організації вибивалися з сил, прагнучи забезпечити фронт і фронтовиків усім потрібним. Але влада їм сприяла далеко не завжди, вважаючи, що в земствах засіли «підривні елементи». Воно й справді: в цих структурах працювало, скажімо, чимало майбутніх діячів Української Народної Республіки й Української держави. Та це ще питання, хто більше «підривав основи»: чинна влада чи ентузіасти-аматори, які прагнули мінімізувати втрати серед солдат-фронтовиків…
Утім, навіть у разі, коли до фронту доходили амуніція, харчування, зброя та боєприпаси, тамтешню ситуацію аж ніяк не можна було назвати задовільною. Бо не лише солдати, а й офіцери не розуміли, за що вони воюють; позиційна війна, щоденні артилерійські перестрілки, великі втрати, окопне буття – скніння під дощами та снігами, - листи з дому, де описувалося нелегке життя сімей фронтовиків… Разом із граничним (і цілком умотивованим) рівнем недовіри до імператора та уряду все це призводило до формування вибухоподібних настроїв на фронті – вистачало й цього, навіть якщо «винести за дужки», як ми домовилися, специфічні національні та соціальні проблеми.
Російський поет українського походження Володимир Маяковський написав якраз сто років тому: «В терновом венце революций грядет шестнадцатый год». Він трохи помилився: вибухнуло у 1917-му…
Отож виявляється, що налагодити роботу військової промисловості і навіть забезпечити фронт усім необхідним – цього для перемоги замало, якщо влада належить автократичному правителю, наближеній до нього корумпованій бюрократії та зажерливому олігархату. А демонстративне шикування владної еліти та «золотої молоді» у часи війни – це прямий шлях до поразки. Навіть якщо «винести за дужки» специфічні проблеми – чи то Російської імперії сторічної давнини, чи то нинішньої Української держави.
