Абсурдність і реакційність політики «умиротворення»
Не встиг у Парижі завершитися саміт «нормандської четвірки», як міністр закордонних справ Великобританії Філіп Хаммонд в інтерв’ю газеті Daily Telegraph попередив, що його держава може вийти з Євросоюзу, якщо той не зміниться, якщо не проведе «надійних, суттєвих і незворотних» реформ і якщо роль Британії в ЄС не зросте. І це, зазначив урядовець, зовсім не блеф.
Звісно, це, найшвидше, просто збіг обставин – поява такого інтерв’ю в унісон із самітом «нормандської четвірки». А, можливо, і не зовсім збіг. Бо позиція уряду Великобританії щодо російської агресії в Україні відчутно рішучіша за позиції деяких її партнерів. «Ми будемо продовжувати працювати з партнерами по ЄС задля чинення тиску на Росію за допомогою санкцій, поки вона не виконає свої зобов’язання за Мінськими угодами і не піде з Криму… Російська відверта агресія і дестабілізація України – один із найбільших викликів безпеці в Європі з кінця «холодної війни»… Ми продовжуватимемо допомагати модернізації Збройних Сил України», - так заявив Хаммонд минулого місяця, перед цим закликавши Росію припинити постачання зброї бойовикам на Донбасі та вивести з України свої війська. Що ж, у Лондоні, мабуть, значно краще, ніж у деяких інших столицях держав ЄС пам’ятають, чим закінчувалися в минулому намагання умиротворити агресорів…
А от в Берліні та Парижі пам’ять у найвищих урядовців, видається, більш коротка та нестійка. Принаймні, до такого висновку підштовхує черговий саміт у форматі «нормандської четвірки». За його підсумками, виведення російських військ (названих «всіма іноземними військами») з України та передача Українській державі контролю за власною територією та власним кордоном з РФ обумовлена таким числом зобов’язань з боку офіційного Києва, що вони навряд чи коли-небудь виявляться виконаними. Бо ж Олланд і Меркель де-факто висунули вимогу, щоб українці, які здійснили Революцію Гідності, пройшли через смугу нечуваних принижень, провівши за вказівкою ззовні конституційну реформу й ухваливши розроблені не в Україні закони, а на додачу – амністувавши терористів, які піддавали заручників страхітливим тортурам і замучували їх на смерть. Після Гітлера й Сталіна таких вимог до суверенних європейських держав, видається, ще ніхто не висував…
Найгірше, що лідери Німеччини та Франції, схоже, не помічають політичної абсурдності та реакційності тих настанов, які вони диктують Україні і якими хизуються («це кроки до миру!») на прес-конференціях. Скажімо, хіба це не відвертий неоколоніалізм – вимагати, щоб Україна внесла до Основного Закону зміни не на підставі суверенної волі українців, а з міркувань зручності цих змін для інших держав? Тут не має значення, чи погодилися на такі зміни лідери України чи ні внаслідок «дружнього» тиску; у ХІХ столітті багато які країни Африки й Азії «добровільно» погоджувалися на протекторат з боку «великого білого брата». Значення має тільки те, що обговорювати, тим більше схвалювати чи не схвалювати ті чи інші зміни до Конституції України не мають права ані Меркель, ані Олланд – бо ж чим тоді вони відрізняються від Гітлера та Муссоліні їхнього «вегетаріанського» періоду, до початку Другої світової війни? З іншого боку, Олланд веде мову про першочерговість амністії бойовиків-терористів, прихильників «русского мира» та «великого Путіна». Чому б йому в такому разі не показати приклад толерантності, посмертно реабілітувавши Петена та Лаваля, а заодно – й тисячі французів-колабораціоністів, які служили «арійському світу» та «великому Гітлеру»? А перш, ніж вести мову про «особливий статус Донбасу», Олланд мусив би надати такий статус французькій частині Країни Басків, тим більше, що баски давно вже борються за реальну автономію та є значно більш давнім народом, аніж власне французи. До речі, як там із амністією баскським терористам, які у 1980-1990-х зі зброєю в руках боролися проти Франції? І, нарешті, в цьому контексті незрозумілим виглядає засудження у 1987 році «ліонського м’ясника» Клауса Барб’є – ну, мала людина свої переконання, за них боролася, як уміла, слід його посмертно реабілітувати чи амністувати…
Про фрау Меркель і говорити нема чого – зауважу тільки, що вона була би на гідному місці під час Мюнхену-1938 у складі будь-якої делегації, що спільно «нагинали» чехів, змушуючи їх (і змусивши за мовчазної «дистанційної» підтримки Сталіна) до капітуляції. Що потім із того вийшло – добре відомо. Але, видно, далеко не всім європейцям, навіть з числа політичних еліт…
Узагалі, складається враження (далеко не лише на підставі останнього саміту «нормандської четвірки»), що Україна заважає деяким західним «грандам» геополітики (не йдеться про Путіна і Ко, тут усе зрозуміло) самим фактом свого незалежного існування. Ба більше: не просто пасивного існування десь у «сірій зоні» між Європою та Росією, в ролі такого собі «моста» між ними (а ви пробували колись жити під мостом, як бомжі, панове «гранди»?) – а в ролі активного політичного суб’єкта, громадяни якого готові гинути за справжні, фундаментальні, непідробні європейські цінності. За ті, які зробили Європу колись авангардом людства і які сьогодні непопулярні у світлі сумнозвісної Realpolitik, яка дивовижним чином поєднується з почуттям провини далеко не завжди перед тими народами, які свого часу були одними з головних жертв, скажімо, експансії та терору з боку нацистської Німеччини та зради з боку дуже-дуже демократичної Франції після Першої світової війни. Така ось сумна картина вимальовується, хоча, звісно, Захід дуже неоднорідний, і в жодному разі не можна його прирівнювати до його деяких очільників.
...Після саміту «нормандської четвірки» лунали слова про те, що от-от настане в Україні мир і будуть збережені людські життя. Звісно, нині не 1938 рік, і все ж, схоже, у Лондоні краще, ніж у Парижі та Берліні пам’ятають слова Вінстона Черчилля, сказані на адресу тих лідерів демократичного Заходу, які до кінця намагалися «умиротворити» агресора: «Між війною і ганьбою ви обрали ганьбу, тож у підсумку одержите і війну, і ганьбу». Ясна річ, про «гарячу» війну сьогодні не йдеться, але для приборкання агресора досить й послідовно проведених «холодних» політико-економічних дій. Без жодних натяків на «умиротворення» агресорів та їхніх поплічників.
