Безрезультатний обмін люб'язностями
У Путіна для реалізації своїх вимог є трохи менше 3 років
Підбиваючи підсумки перших переговорів Росії зі США та НАТО щодо необхідних Москві гарантій безпеки, можна сказати, що, як було зрозуміло заздалегідь, вони завершилися безрезультатно. Безперечно, Путін іншого і не очікував. Для нього важливим був сам факт початку переговорів та заяви західних партнерів про намір їх продовжувати. Російський президент, хоч і заявляє, що відповідь на свої вимоги щодо виділення Росії зони впливу на пострадянському просторі він розраховує отримати швидко, знає, що час ще має. Його завдання – використовувати період, поки крісло у Білому Домі займає Байден, і заручитися за цей час у тій чи іншій формі зафіксованою обіцянкою, що Україна та Грузія не вступлять до НАТО у найближчому майбутньому. Причому досягти цього треба за час першого терміну Байдена, оскільки зараз немає жодних гарантій, що його буде переобрано на другий термін.
Відтак у Путіна для реалізації своїх вимог є трохи менше 3 років. За цей час він хотів би так побудувати тактику переговорів, щоб загнати свого партнера в кут і змусити піти хоч на якісь поступки, нічого не даючи натомість. На переговорах заступника міністра закордонних справ Росії Сергія Рябкова та першої заступниці державного секретаря США Венді Шерман у Женеві сторони лише виклали свої позиції, не досягнувши згоди за жодним пунктом. Так для того і було заплановано досить низький рівень представництва, оскільки було зрозуміло, що жодного прогресу не буде. Американська представниця, зокрема, відмовилася обговорювати відмову від розширення НАТО та скорочення американської військової присутності в Європі. Зате вважала за можливе прийняття взаємних зобов'язань щодо нерозгортання наступальних систем озброєнь та скорочення кількості військових навчань. Тут, однак, є одна важлива проблема.
Основна частина загрозливого для України угруповання російських військ, крім Криму та окупованої частини Донбасу, знаходиться на російській території. І Москва навряд чи погодиться запроваджувати будь-які обмеження на розміщення наступальних неядерних озброєнь на своїй території. Але навіть якщо раптом якимось дивом погодиться, то залишиться практично нерозв'язна у форматі переговорів Росія-США та Росія-НАТО проблема розміщення російських військ та озброєнь на окупованих українських територіях – у маріонеткових «ДНР» та «ЛНР» та в Криму. Наявність своїх військ та, відповідно, озброєнь та бойової техніки в окупованій частині Донбасу Росія не визнає, і тому ніяк обмежувати їхнє розміщення там не буде. А Крим не визнають російським США та інші країни НАТО. Тому будь-яка угода Росії та західних партнерів, де, серед іншого, регламентуватиметься розміщення російських військ та озброєнь на Кримському півострові, означатиме визнання Америкою та її союзниками Криму де-факто російським. Виходить глухий кут.
Навіть якщо Америка та інші держави НАТО раптом погодяться не розміщувати наступальне озброєння у Східній Європі в обмін на згоду Росії не розміщувати наступальне озброєння поблизу України, Білорусі та країн Балтії, щодо безпеки України така угода буде суцільною фікцією. Адже в Криму та окупованій частині Донбасу, поза всяким міжнародним контролем, Путін завжди зможе зосередити достатньо військ для повномасштабного вторгнення в Україну, формально не порушуючи жодних міжнародних домовленостей. Тому угоду такого роду можна буде досягти лише за повної капітуляції США та інших країн НАТО, які мають у тій чи іншій формі визнати російську окупацію Криму та частини Донбасу та «особливі інтереси» Росії в Україні.
Рябков на зустрічі з Шерманом в черговий раз заявив, що Росія не планує наступальну операцію в Україні. Тут же як ілюстрація цих слів, щоб на Заході їх у жодному разі не прийняли б за чисту монету, у Москві було оголошено про проведення нових російських військових навчань поблизу українських кордонів. Водночас, Рябков повторив вимоги про те, щоб НАТО припинило якусь військову активність у країнах, що вступили до складу блоку після 1997 року, і дало зобов'язання не приймати до свого складу Україну та Грузію (цікаво, що Молдова начебто названа не була). Природно, російський чиновник нарвався на різку відсіч з боку американської партнерки з переговорів. Шерман із обуренням заявила на брифінгу для преси: «Ми нікому не дозволимо зачиняти двері Північноатлантичного альянсу, який принципово проводить політику відкритих дверей. Ми не відмовимося від двосторонньої співпраці з суверенними державами, які бажають працювати зі США, і ми не прийматимемо рішень про Україну без України, про Європу без Європи та НАТО без НАТО».
Ну, припустимо, Кремль і не розраховує на задоволення цих вимог. Вони мають, передусім, пропагандистське значення і націлені як на російську аудиторію, так і на ті проросійські маргінальні сили у країнах Заходу, які багато в чому перебувають на утриманні Москви. Рябков на тому ж брифінгу стверджував, що Росію непокоїть ризик «провокацій» з українського боку і активність НАТО, що зросла, на українській території та поблизу анексованого Криму. А заодно кинув американцям приманку та загрозу одночасно: мовляв, прогрес переговорів щодо ракет середньої та меншої дальності, залежатиме від виконання або невиконання головних російських вимог. Але Америка не настільки зацікавлена у відновленні дії договору щодо ракет середньої та меншої дальності в Європі, щоб заради цього давати абсурдні юридичні гарантії нерозширення НАТО. І весь викривальний пафос Рябкова на брифінгу був змащений його заключною скаргою на те, що загроза американських санкцій завдає Росії економічних збитків. За його словами, інформація про можливе відключення Росії від системи SWIFT вкидається свідомо, щоб «обрушити наш ринок». Одна ця скарга сама по собі дозволяє не сприймати російські загрози Заходу серйозно.
Звичайно, Україна поки що не є членом НАТО, але останні події дозволяють сподіватися, що ризик російського нападу на неї зменшився. Нехай не сам Байден, але співробітники його адміністрації нарешті конкретизували, які санкції можуть бути ухвалені проти Росії у разі її агресії проти України. До них відносяться секторальні санкції у таких галузях, як енергетика та споживчі товари. Крім того, може бути повністю заборонено експорт до Росії американської електроніки та програмного забезпечення, що завдасть важкого удару по таких стратегічно важливих галузях як хайтек та авіація та обмежить можливості російських збройних сил. За словами американських чиновників, Росія може поповнити список країн-вигнанців, на зразок Ірану та Північної Кореї. Що ще важливіше, так це те, що, за даними американських ЗМІ, наприкінці грудня адміністрація Джо Байдена в рамках непублічної екстреної процедури схвалила постачання Україні додаткової військової допомоги на 200 мільйонів доларів. Це, зокрема, стрілецька зброя та боєприпаси, захищені радіостанції, медичне обладнання, запчастини, радарні системи та обладнання для ВМФ. Також американська адміністрація визнала, що обговорювала питання про постачання в Україну ПЗРК «Стінгер», але поки що певної відповіді на це питання немає. Тим часом, якраз постачання «Стінгерів» Києву могли б остудити гарячі голови в Кремлі, які б згадали, що саме постачання «Стінгерів» афганським моджахедам стали важливим, хоч і не єдиним фактором, що змусив СРСР вивести війська з Афганістану. Також США розглядає можливість постачання Україні нової партії протитанкових ракетних комплексів Javelin, мінометів та вертольотів М-17. Хоча, знову-таки, агресивність Путіна набагато краще приборкали б не розмови про постачання, а реальні постачання в Україну тих же Javelin'ів.
Так само безрезультатно, як і переговори Рябкова та Шерман, закінчилося засідання Ради Росія – НАТО у Брюсселі. Російський представник, заступник міністра закордонних справ РФ Олександр Грушко після закінчення засідання заявив, що ця зустріч потрібна, щоб підбадьорити НАТО. Нагадав уроки історії, Карибську кризу. І що це Росію не влаштовує. Схоже, НАТО анітрохи не збадьорилася. Генеральний секретар Альянсу Йєнс Столтенберг, підбиваючи підсумки, стверджував, що відбувся серйозний і прямий обмін думками щодо України, причому у сторін зберігаються значні розбіжності. Але він назвав позитивним фактом те, що представник усіх країн НАТО і Росії сіли за стіл переговорів. Столтенберг попередив, що «якщо Росія знову використовує силу проти України і ще більше вторгнеться на її територію, то ми серйозно вивчатимемо подальше посилення нашої присутності у східній частині Європи». У свій актив Росія може записати лише те, що НАТО висловило готовність знову відкрити своє представництво у Москві. МЗС РФ відреагувало швидко: «Це була пропозиція альянсу. Вона врахована. Відповіді російська сторона поки що не дала». Тобто Росія ще трохи упиратиметься, перш ніж погодиться на взаємний обмін місіями. Але жодних значних поступок Путіну Північно-Атлантичний альянс поки що не допустив.
І насамкінець – одна коротка ремарка. Цього тижня у віці 65 років помер голова Європарламенту Давид Марія Сассолі. Дуже характерно, як офіційні структури Євросоюзу коментують причини його смерті. Сассолі ніби помер від ускладнень, що виникли після порушення імунної системи. При цьому за першої госпіталізації Сассолі у вересні минулого року повідомлялося, що у нього важка пневмонія в результаті ковіду (пізніше ковід поспішили замінити на екзотичну «хворобу легіонерів»). Є всі підстави вважати, що голова Європарламенту помер від ускладнень, спричинених коронавірусом. Але про коронавірус у зв'язку зі смертю Сассолі офіційні представники євроструктур вважають за краще не говорити. І ось чому. Одразу ж постає питання, чи померлий був вакцинований від ковіду. І обидва варіанти відповіді виявляються вкрай незручними для керівництва Євросоюзу. Якщо Сассолі не був вакцинований або, гірше за те, купив підроблений сертифікат про вакцинацію, це дискредитує кампанію з загальної вакцинації, що проводиться в країнах ЄС. Якщо один із найвищих чиновників Євросоюзу не був вакцинований, то чого варті заклики керівників ЄС до простих громадян. Якщо ж Сассолі був вакцинований, але все одно помер далеко не в літньому віці, то антиваксери теж можуть взяти цей випадок на озброєння, стверджуючи, що вакцина не дає надійних гарантій від смерті. Ось це небажання, яке стало звичкою керівників європейських структур і низки держав, що входять до нього, не говорити вголос незручну правду, якраз і використовує Путін, шантажуючи Євросоюз.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
