Болгарія: про витоки і традиції модерної державності
Газета «День» підготувала книгу, яка знайомить українську громадськість із болгарської історією та культурою. Разом із книгою про Польщу та історичні взаємини українців і поляків, що вже стала класичною, видання знаменує собою поглиблене розуміння наших сусідів. Хочеться сподіватися, що з'являться згодом книги про Словаччину, Угорщину, Румунію, Білорусь тощо.
Болгарія належить до числа найдавніших держав Європи, але її нова сучасна державність почала формуватися в кінці XIX — на початку ХХ ст. Ось про цей період і хотілося б автору сказати кілька слів, оскільки дійсно йдеться про події вельми цікаві та своєрідні, які у кривому дзеркалі російської та радянської історікографіі отримали міфологічне трактування.
Відомо, що виникнення нової Болгарії пов'язано із крахом османського ярма і російсько-турецькою війною кінця XIX ст. Зрозуміло, в Росії-СРСР вона подавалася як акт чистого альтруїзму, як «визвольний похід» на користь «братів-болгар» та інших слов'янських народів Балкан.
Але звільнення було побічним наслідком рішень Росією своїх геополітичних проблем. Петербургу потрібно було позбутися неприємних результатів Кримської війни, в якій європейсько-турецька коаліція зуміла на 20 років зупинити російську експансію, змусивши Росію зайнятися внутрішніми проблемами. І цей період пішов їй на користь: скасування кріпосного права, запровадження суду присяжних засідателів, ціла низка ліберальних реформ. Проте, як завжди, дуже хотілося «величі», вабили до себе купола Святої Софії в Константинополі, хотілося вчергове трусонути Європою.
Від часів російського ченця Філофея, який сказав: «Два Рима падоша, третий стоит, четвертому не быти. Москва-третий Рим», актуальною була задача набуття другого Риму, Константинополя, який вже встиг стати Стамбулом. Лише тоді російські претензії на візантійський спадок могли бути підтверджені.
А найзручніший шлях до Константинополю проходив землею болгар. При цьому в Петербурзі до болгарського визвольного руху ставилися з підозрою, оскільки серед його діячів було багато прихильників республіканізму та народоправства, що в Російській імперії, м'яко кажучи, не заохочувалося. Так, у російсько-турецькій війні вдалося завдати сильного удару турецькій імперії, однак головне завдання — захоплення Константинополя -- не було вирішено. Його відклали до 1914 року, а потім згадали вже після 1945 року. Деякі шалені російські імперіалісти, надихнувшись нині гаслом «Крым — наш!» Згадали й заклик Федора Достоєвського: «Константинополь должен быть наш!».
Після вигнання турків Росія прагнула взяти молоді балканські держави під свій жорсткий контроль і брала активну участь у створенні там структур управління, зокрема в армії, насичувала різні державні сфери своїми радниками. Наприклад, у болгарському військовому флоті в такій ролі виступав адмірал Рожественський, майбутній антигерой Цусимського розгрому російського флоту у війні з Японією. Болгари, розуміючи, що на них чекає доля російського протекторату, ввічливо, але твердо, подякувавши «братушкам» за допомогу у звільненні, випровадили їх з країни, зумівши елегантно вислизнути з ведмежих обіймів.
З цієї самої причини в Болгарії вкоренилася одна з німецьких монархічних династій. Нетактовна політика Петербурга (втім, для Росії звичайна) штовхнула молоду державу в обійми Відня, Парижа та Берліна. Незважаючи на все деклароване русофільство у ХХ ст. Болгарія двічі (в Першу і Другу світові війни) воювала у складі антиросійських коаліцій. Серед безлічі міфів, які поширювалися в СРСР, а в Болгарії на «індустріальній» основі вони виготовлялися «Народним товариством болгаро-радянської дружби», яке очолювала член політбюро болгарської компартії (справа вищої партійної важливості!) Цола Драгойчева, існував міф про те, що болгари та росіяни ніколи не воювали один проти одного. Це не правда. У Першу світову на Румунському фронті болгарські та російські війська вступили у бойове зіткнення. У цих подіях молодого болгарського поручика Володимира Заїмова (за іронією долі виходця із русофільської родини) було поранено осколком російського снаряда, який він носив у собі до 1942 року, коли генерал-полковника Заїмова розстріляли за вироком болгарського військового трибуналу за роботу на радянську розвідку.
А ось у Другу світову війну дійсно жоден болгарський військовик на Східному фронті не воював. І це дуже істотно. Болгари — чудові солдати, в чому переконувалися їхні сусіди серби, яких болгари неодноразово перемагали, хоча і серби -- чудові вояки. Болгарську силу відчула на собі й Антанта, експедиційний корпус якої в Першу світову болгари вщент розгромили. Тому 200-300 тисяч болгарських солдатів на Східному фронті були б серйозною допомогою Німеччини. Проте болгари категорично відмовилися. Така дуже пристойна поведінка Болгарії на СРСР не справила жодного враження, і Москва постійно прагнула дестабілізувати цю країну, з якої всю війну підтримувала дипломатичні відносини. У Севастополі в бухті Омега, де до російської окупації розміщувався український військово-морський шпиталь, з радянських часів стоїть пам'ятник болгарським комуністичним диверсантам, яких із Севастополя на підводному човні перекинули до Болгарії для організації збройної боротьби проти уряду царя Бориса. Але все закінчилося провалом, болгарська поліція свою справу знала ...
Прийшовши до влади після окупації країни радянськими військами 1944 року, комуністи влаштували справжню Варфоломіївську ніч царським генералам, міністрам та політикам. Їх рідко кидали за грати, переважно розстрілювали. У сусідній комуністичній Румунії було навпаки. Важко сказати, чим пояснювалася така кровожерливість болгарських комуністів навіть у порівнянні з їхніми не більш людинолюбними братами за класом в інших країнах Східної Європи. Деякі з ідеологів БКП пояснювали це тим, що партія ставила собі за мету не допустити виникнення за кордоном потужної антикомуністичної еміграції, і пишалися тим, що не повторили помилок старших радянських товаришів, превентивно винищивши потенційних політичних емігрантів.
Тому наприкінці 40-х років ХХ ст. нормальний, повноцінний, еволюційний розвиток болгарської державності було перервано (зокрема її помітні демократичні елементи, коли навіть комуністи багато років мали своїх депутатів в парламенті) і в країні встановили комуністичну диктатуру. Відновити історичну тяглість болгарського державотворення вдалося тільки в кінці 80-х років минулого століття. Але тяжка спадщина комуністичного режиму досі створює болгарам чимало проблем у вигляді засилля кланово-олігархічних груп, неефективної управлінської системи, активності російської агентури в політичному класі, що заважає болгарському народові реалізувати свій потенціал феноменальної працьовитості, ощадливості, організованості, залишаючи Болгарію найбіднішою країною Європейського Союзу. Ці проблеми нам в Україні теж добре відомі ...
