«Чекісти» в рясах
Під час урочистого засідання парламенту, коли Президент оголошував імена героїв України, представники УПЦ МП не підвелись разом з усіма присутніми
Московський Патріархат вчергове продемонстрував не просто свою позицію, а свою суть. Під час урочистого засідання парламенту 8 травня, коли Петро Порошенко оголошував імена героїв України, які здобули це звання у визвольній війні на Донбасі, представники УПЦ МП на чолі з Митрополитом Онуфрієм (в миру Орестом Березовським) не підвелись разом з усіма присутніми. Під час цієї зворушливої церемонії, коли пролунали імена 21 героя, 10 з яких віддали життя на Батьківщину, встали зі своїх місць навіть іноземні гості разом з генсеком ООН Бан Кі-муном та ветерани УПА і Червоної армії.
Тема релігії і церкви тонка і болюча. Як писали Ільф і Петров, «Паніковський мовчав, бо не хотів вплутуватись в цю спірну справу». Але проблема (саме проблема) присутності Московського Патріархату на теренах України нагальна. Є речі, які треба озвучити. Ми живемо в світі як мінімум подвійних стандартів, за яких Генсек ООН приїздить на День примирення до Києва, що атакується агресором, а на День Перемоги вирушає до цього самого агресора, тобто Москви. Чому так поводиться людина, що уособлює об’єднані, а отже співіснуючі в мирі та порозумінні нації? Тому що світ досі дивиться на мир не як на категорію Добра і Зла, а як на умовність, що залежить від диктату сили. Але і ми – жертва – так і залишимось в цій ганебній позиції побиття і знущання, поки будемо дозволяти гратись в терміни і визначення, поки будемо тримати не лише під боком, але й у себе в тилу ворога.
Коли я потрапив колись вперше до Києва і прогулявся до Лаври, то мене вразила кількість табличок «CASH». Якось не гармонізували ці таблички з позолотою куполів та слов’янськими шрифтами. Прогулюючись між храмів, збудованих коштом Івана Мазепи, і в яких тепер перебуває Московський Патріархат, що кілька століть читав анафему цьому ж Мазепі, я з відеокамерою кілька разів натрапляв на якихось напівмонахів, які цікавились, чи заплатив я за зйомку. Коли ж в об’єктив відеокамери потрапила коштовна іномарка, один із таких дивних «ченців» почав махати рукою, щоб я не знімав «диковенную колесницу». Це знімок конкретної ситуації, що демонструє суть. Дехто перетворив церкву в заробіток. Але не лише заробіток, а на засіб ідеологічного (не духовного) впливу.
Ще одним кадром до загальної картини, ким є Московський Патріархат в Україні, для мене є випадок в Сватовому, коли на виборах президента батюшка святив агітаційні портрети Януковича. Блюзнірство? Так. Але такий термін, як блюзнірство зі сфери релігії. У нас мирян є інше пояснення – зомбування. Бабці, які свого часу слухняно ходили на комуністичні мітинги, після втрати їхньої актуальності, почали відвідувати «святі ходи». Як то кажуть – на здоров’я, аби чоло не розбили. У кожного свій шлях до Бога і взагалі віра – це інтимна сфера особистості, це внутрішній пошук і плекання чеснот. Якщо людині допомагає в цьому ритуал, то це абсолютно нормально. Більш того, будь-який психолог скаже, що це навіть природно, адже таким є досвід тисяч поколінь. Але сам ритуал взятий на озброєння багатьма аферистами. І це також зрозуміло, бо ті ж психологи пояснять, що ритуал – це потужний засіб до навіювань.
Після розпаду СРСР, після тотального зубожіння і дезорієнтації, церква почала набирати свою вагу. І корисну вагу, адже багатьом дала опору і навіть надію. Для інших парафіян, які за випадковістю не потрапили ні до КПУ, ні до «Білого братства», церква стала тлом для формування примарного світу хворобливих переконань. Москва ж цим феноменом психіки певного сегменту населення моментально скористалась. І не могла не скористатись. Не забуваємо, що церква після розправ Івана Грозного над авторитетами православної віри не лише втратила позиції як окремого джерела влади. Вона стала інструментом цієї влади. Цар волів холопів своїх «жалеть и казнить», а церква безпринципно мовчала і покірно молилась, виправдовуючи злочини тиранів і диктаторів.
Згодом Московська церква стала плоттю зовсім не Святого Духа, а волі царя. Московська церква перетворилась на потужну машину виправдання звірств, злочинів і несправедливості. І коли я побачив в Луганську минулого року ходу вірян з портретами Миколи Другого та триколорами, мене пронизав струм – ті, хто нещодавно здавався біснуватим фанатиком, тепер зцементовували волю навіяного натовпу в єдиному руслі проросійських агресивних імперативів. Чим то скінчилось, ми всі знаємо.
Історія багатьох століть, виявляється, повторилась вкотре і тепер під закликами до миру і віри, попи Московського Патріархату разом з комуністами і «регіоналами» почали виправдовувати жахливе – початок війни, початок окупації, маховик репресій і тисяч смертей. «1937-й» тепер повторився, але завдяки в тому числі стараннями релігійників. Фанатики, якими керували ті, хто ще недавно звітував у кабінетах КДБ і саме там «призначався» на «посаду» батюшки, перетворились в злі армії окупанта. Піп Московського Патріархату з триколором в Луганську з минулого року став звичним явищем.
Саме для цього «чекісти» в рясах, як агенти Кремля сидять на теренах України. Їх завдання – розхитати ситуацію серед певного прошарку, навіювати певні проросійські імперативи і в момент Х натиснути на певні гачки. Ці слова могли б здатись лише версією і здогадкою, як би не конкретний приклад ролі Московського Патріархату на Донбасі. Чи відлучила від церкви або хоч би зняла сан УПЦ МП з тих, хто брав участь в політичних акціях, в антидержавній діяльності? Ні.
* * *
Таким чином у залі Верховної Ради 70-та річниця Перемоги над Злом, яке зараз уособлює собою Росія і особисто її «чекістський» президент, стала лакмусовим папірцем, на якому видні як внутрішні, так і зовнішні вороги, ті, на кого ми можемо опертись і на кого ми не маємо права покладати надії. Не можемо ми покладати надії на тих, хто прийшли до влади на хвилях Революції гідності і при цьому аплодують Леоніду Кучмі – автору кланово-олігархічної системи, проти якої ця революція і піднялась. Не можемо ми надіятись на тих, хто сидить з нашим президентом сьогодні за одним столом, а завтра буде стояти разом з Путіним – втіленням агресії і антилюдських засад. Що ж до ворогів, які зараз, як паразити, в’їлись в наше тіло і підточують його, то ми так само маємо назвати конкретні сили – від проросійських політичних течій до релігійних сект.
