Чому президентська республіка
Кілька контраргументів прихильникам перетворення України на парламентську форму правління
Президентська кампанія ще не в розпалі, але черга кандидатів у президенти, щодня збільшується. Однак ніхто з них не конкретизує яким саме президентом вони хочуть бути — «весільним генералом» (прийом вірчих грамот, нагородження, прийом колег тощо) чи справжнім гетьманом, від якого залежатиме доля країни в дуже непростий для неї час.
У відповіді на це питання криється суть виборів 2019 року — якою буде форма влади в Україні: президентська республіка чи парламентська. Демократії як такій не суперечить ні одна, ні друга форма влади. Зрештою, обговорення обох форм влади повинно мати місце.
Організованих прихильників парламентської республіки більше, ніж досить: це майже всі так звані політичні партії (а їх скоро вже буде близько 400). І це природно і логічно. Саме парламент (Верховна Рада), як одна з трьох складових влади, є тим майданчиком, де політичні партії можуть себе проявити. Чим впливовіший парламент, тим впливовіші партії, які входять до нього. Підвищується капіталізація партії в цілому і парламентської фракції зокрема. Значно зростає ціна голосу не тільки фракції, а й кожного окремого депутата. Тому природно, що політичні партії зацікавлені в підвищенні ролі парламенту і, конкретно, в перетворені України на парламентську республіку. Про це говорять західні експерти, для яких парламент — зрозумілий, перевірений століттями ефективний механізм управління суспільством; а також і наші експерти, в своїй більшості фінансовані тими ж європейськими структурами.
Але... який рівень довіри до реального українського парламенту? Мізерний. За рівнем недовіри Верховна Рада серед усіх гілок влади посідає перше місце. Соціологічні дані останніх років свідчать, що близько 80% українців не довіряють парламенту. За останні кілька років рівень довіри дорівнює в середньому 5 % (заст. директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха). Всі мають можливість спостерігати, як працює Верховна Рада, особливо по п’ятницях. Проблема в тім, що з кожним скликанням у ній зростала доля депутатів-бізнесменів. Рада все більше перетворювалася на клуб з захисту інтересів великого капіталу. Саме великого, бо малому і середньому не по кишені прохідні місця в списках. І саме такому, реальному, а не теоретичному парламенту ми маємо віддати в руки долю країни, яка перебуває в стані війни? Коли рішення, від яких залежатиме життя людей, потрібно буде приймати миттєво; а як вони ухвалюються Верховною Радою? Бо ж демократія — це процедура. А наступний склад парламенту буде, за прогнозами багатьох політологів, ще слабшим, гіршим. Чи є якісь переконливі аргументи (крім палких слів партійних лідерів), що нові депутати будуть іншими і будуть вдень і вночі турбуватись про країну, про народ? Кілька десятків депутатів — ідеалістів загальної картини не змінять. Це зовсім не означає, що нам не потрібен парламент. Потрібен, будь який, але потрібен: хтось же повинен приймати закони. Скажімо, як про велику перемогу парламентаризму говорять щодо прийняття Закону про Антикорупційний суд (поживемо — побачимо). Про відсутність фундаменту для ефективної роботи парламенту в Україні (відсутність малого і середнього бізнесу, як наслідок — відсутність справжніх політичних партій) газета вже писала («День», 19.04.2018 р.). І хай прихильники парламентської республіки назвуть приклади країн, які виходили з катастрофічного становища саме за такої форми правління.
А чи є організовані прихильники в президентської форми правління?
Задля логіки два слова про те, що таке президентська форма правління. Це коли президент, який обирається народом, очолює уряд і несе персональну відповідальність за справи в країні. Класичний приклад — США.
Кому така форма влади може бути цікава в Україні? Олігархам однозначно — ні.
Існуюча система створювалася ними для власних потреб і змінютивати їм її ні до чого.
Чим менше визначеності щодо відповідальності за безлад у країні, тим для них краще. Про партії вже йшлося. Єдиний, хто був би зацікавлений у наведені в країні елементарного порядку, в упевненості в завтрашньому дні, це — народ, якого ще називають електоратом. Безліч соціологічних опитувань свідчать про високий попит на сильну владу, тобто авторитарну. Більшість політиків і політологів усіляко намагаються дискредитувати таку форму влади. Нібито українці за своєю ментальністю не схильні до авторитарної влади. Теза нічим не підтверджена історично. Один із ключових аргументів: ми вже наїлися такої влади — і Кучма, і Янукович, і Порошенко. Як переконував один із політологів: п’ять попередніх президентів — найкращий аргумент проти президентської республіки. Гарно сказано. Але про що свідчать сім скликань Верховної Ради? Про зміцнення довіри до парламентської республіки? Не «трон» робить «царя». Навпаки.
Хіба Україна — еквівалент Німеччини, Швеції чи тієї самої Великобританії? Війна, яка скінчиться ще не скоро, неабиякий аргумент щодо української специфіки.
Але головний контраргумент у іншому: мовляв, марні сподівання на те, що сильний лідер, президент-гетьман, одномоментно вирішить усі наші проблеми. Аргумент розрахований на примітивних людей. Усі добре розуміють, що повернути довіру до влади — потрібно багато часу; повернути довіру до банків тобто, залучити в економіку країни 90 млрд доларів — не менше; створити сприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу, як фундаменту демократії, — потрібно багато часу. Певен, що теперішні люди все це добре розуміють.
Тобто, є багато конкретних проблем, розв’язання яких не потребує коштів, дискусій у Верховній Раді. Але їх вирішення покаже, що як мінімум влада є і вона здатна працювати для країни. Потрібна лише славнозвісна «політична воля», бажання щось зробити в інтересах суспільства. І ця політична воля повинна мати конкретного носія. Тетяна Унковська, доктор економічних наук, професор КНЕУ, разом зі своїми колегами досліджували феномен «азійських тигрів» і прийшли до висновку, що головною умовою їх «економічного дива» є наявність лідера, який має стратегічне бачення і знає механізми його реалізації.
«Суспільство без довіри до базових інституцій держави просто не може існувати» (А.Єрмоленко, директор Інституту філософії НАНУ). У нас усі гілки влади лише поглиблюють цю недовіру, яка має шанс перетворитися на прірву. Й доленосне завдання лідера — президента, гетьмана — відновити довіру до влади. Можливо, я оптиміст, але за 5 — 10 років це було б можливо. Відомий С.Гантінгтон казав: країни, які виходять із тоталітарної системи, обов’язково мають пройти авторитарну фазу.
Для того, щоб убезпечити президента від можливих негативних кроків, як варіант можна створити своєрідну позаконституційну Наглядову раду з впливових, авторитетних людей, які за потреби зможуть йому сказати «шановний, злазь з трону» і передадуть владу віце-президенту до наступних чергових виборів.
* * *
Яка з цих двох форм правління краща? Відповісти на це питання спробувала Тимошенко на форумі, де було представлено частину її передвиборчої платформи. Експерти, вивчивши досвід 30 країн, зробили висновок, що президентська форма правління менш ефективна, ніж парламентська. Цікаво, які країни вони брали для порівняння? Південну Корею? Тайвань? Чи забули США і Францію? Туреччина після недільних виборів переходить до президентської форми правління. Чи це не успішна країна? Тому таке питання взагалі є некоректним. Не кажучи про загальні критерії ефективності будь-якої влади (ООН— тривалість життя, розвиток освіти, науки і культури, розмір ВВП на душу населення) вона є максимально ефективною тоді, коли відповідає реальному стану конкретного суспільства і його потребам (у філософів це називається відповідністю форми і змісту). Сліпе копіювання елементів демократичного устрою в незалежній Україні призвело до перетворення її на одну з найбідніших країн Європи. І, здається, висновків ніхто робити не збирається. Всі гарні слова нових кандидатів у президенти не виходять за межі збанкрутілої форми правління.
Інтереси держави, особливо, коли вона ледь-ледь стоїть на ногах, повинні бути вищими за будь-які теорії та партійні інтереси.
Отже, хто ж може бути носієм ідеї президентської республіки? Тільки народ. Неорганізований, політично аморфний (65% молоді не цікавиться політикою), зневірений, але тільки він. І свою думку він може висловити єдино доступним йому способом — на референдумі. Не будучи великим прихильником цієї форми демократії, але це єдиний спосіб кардинальної зміни форми влади. Якщо згадати Конституцію — «єдиним джерелом влади в Україні є народ». На референдум необхідно винести два «простих» питання — ви за парламентську форму правління, чи за президентську. Але хто може прийняти рішення про його проведення? Верховна Рада? Чи Президент? Потрібен потужний громадський рух, але з чіткою метою — введення президентської форми правління на 10 — 15 років.
Світ стрімко змінюється. Стає все більш непередбачуваним і ризиковим. Змінюється й українське суспільство. Відповідно має змінюватися й форма влади.
Руслан ГАРБАР, історик-міжнародник
