Чи дослухається влада до інтелектуалів?
Закінчиться голосування у Верховній Раді 31 серпня повним тріумфом влади чи її поразкою, збережеться урядова коаліція у нинішньому складі чи ні, буде ухвалено, врешті-решт, до кінця року зміни до Основного Закону чи їх відтермінують із огляду на ситуацію – це все, беззаперечно, важливо. Але значно важливішим є те, збереже чинна влада бодай більш-менш пристойні стосунки з великою групою провідних інтелектуалів країни, що звернулися до Президента та Верховної Ради України із закликом не вносити змін до Конституції в умовах фактичної війни, чи ці інтелектуали (і чимало інших) перейдуть у жорстку політичну опозицію одночасно і до виконавчої й законодавчої влади, і до так званого «Опозиційного блоку» як до сил, що по-різному, але небезпечні для України й українців.
Нагадаю, що в середині серпня група знаних науковців, діячів культури, дипломатів та колишніх політв’язнів оприлюднила звернення до «верхів» із вмотивованою вимогою запровадити мораторій на внесення змін до Конституції доти, доки, як сказано у зверненні, «з території України не будуть виведені іноземні війська, розформовані нелегальні іррегулярні збройні формування так званих «ДНР» і «ЛНР», відновлено суверенітет України на всіх тимчасово окупованих територіях держави, встановлено контроль України на всій лінії українсько-російського державного кордону». На думку авторів звернення, включення до Конституції і подальша реалізація вимог Мінських домовленостей щодо «особливого порядку місцевого самоврядування в окремих районах Донеччини та Луганщини» матиме наслідком легалізацію створених Росією маріонеткових «ДНР» та «ЛНР» і торуватиме шлях амністування терористів, формування з їхнього числа так званої «народної міліції», фінансування всіх видатків окупованих територій за рахунок українського бюджету тощо, що в підсумку стане продовженням виконання плану Путіна, спрямованого на руйнацію конституційного ладу та державності України, на блокування європейського курсу нашої держави, на її підпорядкування геополітичному диктату Росії.
Погодьтесь, застороги серйозні; тим більше, що вони висунуті не якимись «телевізійними політологами», що тільки й уміють тріскотіти як словесні кулемети, до ладу й не до ладу, а знаними достойниками різного віку й біографії, які є фахівцями в різних сферах діяльності й активними суб’єктами громадянського суспільства. Що ж влада?
Спершу спікер парламенту Володимир Гройсман оперативно відписався на своїй сторінці у «Фейсбуці» - мовляв, я уважно прочитав ваше звернення, «ваша стурбованість заслуговує на увагу і я готовий до змістовної дискусії». А водночас голова Верховної Ради лагідно, ледь не по-батьківськи роз’яснив Мирославу Поповичу, Андрію Куркову, Тарасу Возняку, Юрію Щербаку, Олександру Ройтбурду, Ігорю Юхновському, В’ячеславу Брюховецькому, Володимиру Василенку, Віктору Шишкіну, Володимиру Огризку та іншим, що таке європейські цінності та з чим їх їдять. Ба більше: він написав: «Не допустити реформу місцевого самоврядування, яка необхідна мільйонам наших громадян на усій території України, спекулюючи на темі Донбасу – це і є та пастка, в яку нас хочуть загнати, шантажуючи новим витком агресії на Сході України, але ж ми з Вами люди розумні і цього не допустимо». Інакше кажучи, якщо підписанти звернення не відмовляться від своєї вистражданої позиції, то вони не інтелектуали, а спекулянти, та ще й путінські агенти…
Утім, на додачу Гройсман не втримався від того, щоби поділити підписантів на грішних і праведних: «Хочу подякувати підписантам, більшість з яких своїм життям продемонстрували справжній патріотизм та громадянську гідність». Чи не зарано молодий політик, який нещодавно переїхав до столиці з провінції, бере на себе функцію верховного морального судді України?
Дещо згладити ситуацію спробував Петро Порошенко, який 26 серпня зустрівся з представниками громадянського суспільства, серед яких були й підписанти звернення, і не тільки виступив перед ними, а й вислухав своїх опонентів. Утім, президентський спіч радше нагадував роздачу директив підлеглим, ніж діалог: «Треба нам спільно знайти можливості донести до народу, що зміни не несуть жодної загрози, а працюють на нашу перемогу… Для того, щоб перемогти, нам потрібен мир, і це має нас об’єднати… Якщо не провести децентралізацію – жодної реформи не буде».
Останнє твердження є, мабуть, одним із чільних у президентських виступах останнього часу. Те саме постійно висловлює і Володимир Гройсман, зокрема, у цитованій відповіді підписантам звернення: «Децентралізація є ключем до успішного європейського майбутнього нашої країни». Мантру про децентралізацію дружно повторюють речники президентського блоку. Все це, між тим, якраз і засвідчує схильність чинних можновладців до магічно-міфологічного замість раціонально-наукового способу мислення. Саме для такого способу мислення та світовідчування характерне сподівання на якесь диво, на чарівну паличку, на містичне заклинання, яке розв’яже якщо не всі, то, принаймні, головні проблеми країни. Згадайте-но, як у 1990-х нас усіх переконували, що ключ до успіху реформ – приватизація всього, що тільки можна, «невидима рука ринку», яка мовляв, усе розставить по місцях…
Насправді все виявилося значно складніше, хоча б тому, що існує чимало типів ринку та процесів приватизації, і в Україні за Кучми під прикриттям словесної магії ствердився найгірший із них – кланово-олігархічний. Тепер, схоже, є всі шанси повторити те саме з децентралізацією, бо ж за чинних обставин вона нездатна розв’язати проблеми реформ, навпаки, вона здатна породити інші проблеми, можливо, ще серйозніші.
За прикладами не треба далеко ходити. Навіть якщо «винести за дужки» війну (хоча це, як ви розумієте, неможливо), децентралізація влади дієва й ефективна виключно в ситуації загального торжества правових норм, єдності й справедливості судочинства по всій території держави. Чи так це в Україні? Риторичне запитання. А без сильної, авторитетної й незалежної судової системи, яка керується одними нормами по всій країні, децентралізація може перетворитися на подальшу феодалізацію, коли місцеві «герцоги» й «барони» остаточно підпорядкують собі суди, - і до кого тоді звертатися за захистом простому громадянину? До префектів, які здійснюють на місцях виконавчу владу, та до їхніх апаратів? А для чого тоді децентралізацію проводити?
Інший казус. Звичайно, гасло: «Вся влада громадам!» - звучить гарно. Але, як зауважив ще десять років тому академік Іван Дзюба, потрібно, по-перше, щоб та громада існувала, і по-друге, щоб вона була здатна здійснювати владні функції з усією належною відповідальністю. Не таємниця, що вітчизняні децентралізатори дивилися в бік Польщі, виписуючи певну частину своїх реформ. Але ж у Польщі, скажімо, колгоспний лад на селі протримався менше десяти років, тому соціального типу колгоспника на момент скинення комуністичної влади там не існувало, і сільські громади були готові брати владу до своїх рук (і то декілька років поляки експериментували!).
Нарешті, у тексті змін до Конституції в одній купі під вивіскою «місцеве самоврядування» фігурують і сільські, і міські, й обласні ради. Тим часом у Європі зовсім не так. У Страсбурзі засідає Конгрес Місцевих та Регіональних Влад, який є установою, що представляє місцеві та регіональні влади сорока семи держав-членів Ради Європи. Він складається з двох палат: Палати місцевих влад та Палати регіонів. У першій працюють мери, бургомістри, голови і секретарі муніципалітетів і міськрад. У другій – члени парламентів автономних утворень, члени і голови регіональних та обласних рад, мери прирівняних до регіонів міст (передусім столиць держав). Ось так: різниця між місцевими та регіональними владами, між місцевим самоврядуванням і регіональним врядуванням (а деякі області України – як цілі держави за площею й населенням) істотна. Не випадково Європейська хартія місцевого самоврядування містить спеціальне положення, що повноваження місцевого самоврядування «не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом»…
І це далеко не все, що можна сьогодні закинути ревним децентралізаторам.
Отож налаштування влади на магічні результати процесу децентралізації, ігнорування реальних проблем цього процесу, нечіткість конституційних норм, за які мають голосувати депутати, відверте нехтування застережень знаних інтелектуалів – усе це може мати дуже й дуже негативні наслідки. Якщо не завтра, то післязавтра.
Так чи інакше, найближчим часом ми побачимо, чи змушені будуть підписанти звернення звернутися до крайніх заходів. Нагадаю, вони заявляли, що в разі нагальної потреби вдадуться до сильнодіючих засобів: «…Ми закличемо українське суспільство до створення широкої патріотичної опозиції та активних громадянських дій, виходячи з того, що відповідно до статті 5 Конституції України саме народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
