Чи вичерпав себе «сценарій розколу» України?
Не думаю, що таке питання ставить собі більшість громадян України. Водночас проблематика існує. Мовою сучасної конфліктології, теорії та практики управління ризиками вона має ознаки «розвитку внутрішнього конфлікту». По суті, це означає, що виникають ризики та загрози, які під впливом певних чинників активуються й перетворюються в реальну небезпеку.
Зазначені чинники різнопланові. Тут є й геополітика — полярність цивілізаційних преференцій громадян різних компактних територій в умовах українізації геополітичного суперництва Схід — Захід створює потенційні конфліктні ризики «на розрив».
Існує й глобальне забарвлення. Не є таємницею, що глобалізації притаманні світлі й темні сторони. Але світла її сторона відкривається крізь намагання людей та їхніх груп, підприємств, корпорацій, націй і коаліцій використати переваги глобалізації для власного розвитку. Коріння цих переваг — у співробітництві, кооперації, поєднанні зусиль. Тобто в побудові мостів, насамперед, політико-дипломатичних, економічних і безпекових. Ліберальна демократія — це потужний середній клас, який зберігає устої демократії та відкриває можливості розвитку й процвітання. У ліберальній демократії не має розподільної ідеології та політичних стін, чим часто грішить державний капіталізм, тому що її економічною основою є ринкова економіка, побудована на засадах вільного пересування капіталу, робочої сили, товарів і послуг. Інакше кажучи, на побудові мостів, а значить, потенційній можливості «бути на коні» глобалізації. На відміну від цього, державний капіталізм — це розділення на багатих і бідних, жорстке вертикальне адміністрування і обмеження, «ручна» демократія. Особливістю цієї моделі є централізований устрій із відповідними розподільними внутрішніми та зовнішніми стінами. Ми подібне вже проходили — за лініями Мажино, Маннергейма, залізною завісою, Берлінською стіною, стінами ГУЛАГу та іншими залишилося понад 60 мільйонів загиблих.
Водночас існують чинники, які темну потенційність можуть зробити реальністю.
Насамперед, це зміст і стиль державного управління. Я назвав би це державним лідерством, яке формує відповідні умови існування країни та правила життя людей. Розвиток практично всіх внутрішніх конфліктів сучасності свідчить про те, що державне лідерство, за умови слабкості механізмів контролю за його діяльністю з боку незалежних громадських та державних інституцій, може стати каталізатором внутрішнього конфлікту. По суті, стиль і конкретні дії групи ключових державних лідерів стають суперенергією, яка чи спрямовується на формування комфортних умов існування громадян, чи, навпаки, таким чином підігріває їхнє невдоволення стандартами життя, породжує внутрішній конфлікт і створює ситуацію його ескалації.
Живильною середою цього конфлікту є масштабна інформаційна війна за уми й серця людей, яка вже досить довгий час ведеться в інформпросторі нашої держави. Коріння її також в державному лідерстві, зовнішньому та внутрішньому. Це саме війна, тому що цілі й завдання її споріднені з війною в тривіальному розумінні — роз’єднати, захопити, перемогти. Тобто технології цієї війни — роз’єднуючи. На них працюють стереотипи минулого у свідомості значної частини українців, які формувалися десятиріччями всеосяжної комуністичної пропаганди. На жаль, згадані стереотипи все ще живучі. У цих умовах відповідним чином орієнтована інформаційна «картинка» з ностальгічним забарвленням стає досить ефективним порталом управління суспільною свідомістю. До речі, в окремих регіонах України громадяни дивляться виключно ТВ-канали іншої країни. У цьому не було б нічого поганого, якби не «виключно». Безальтернативність інформаційного споживання породжує однобічне, вигідне замовнику інфопродукту антагоністичне сприйняття тих чи інших явищ, підігріває конфліктні настрої.
Звісно, є й інші чинники. Але принциповим є те, що внутрішнє протистояння не генеруватиметься знизу — пересічні українці не хочуть роз’єднання. Вони прагнуть лише гідного життя. І мають на це право. Це зовсім інше. Водночас дії зверху, тобто відповідні лідерські рішення і механізми, які не враховують прагнень людей, все більше перетворюють потенційний ризик на реальну загрозу, створюють підгрунтя для радикалізації та розведення. А це вже небезпечно.
Утім, вирішення будь-якого суспільного конфлікту завжди зав’язане на політико-дипломатичні рішення в інтересах людей. Це — аксіома. Згадайте відоме прислів’я: «Поки говорять дипломати, гармати мовчать». Доцільно використати цю можливість, адже в контексті досягнення суспільно-значущого компромісу вона лише єдина. Започаткувати переговорний процес, назвати його, як завгодно — круглий стіл чи асамблея національного примирення, — не має значення. Головне — мета: знати спільний вихід із кризи. Зібрати наділених повноваженнями, не заангажованих та готових слухати одне одного представників високого рівня (лідерів) обох сторін. Залучити професійних експертів і дипломатів (можуть бути потрібні посередники). Перед переговорами підписати протокол про призупинення активних акцій з обох сторін. Визначити чіткий перелік питань. Пройти по кожному з них — де компроміс можливий прямо зараз, де є поле для зведення позицій, а де існують непримиримі на сьогодні протиріччя. Із найболючіших питань створити спільні робочі групи з прагматичними завданнями. Працювати системно й результативно у тісній зв’язці між лідерами та експертами. Усе робити прозоро, із залученням засобів масової інформації — наприкінці кожного дня давати спільну прес-конференцію про досягнення та проблеми в переговорах. Протягом десяти днів видати спільну дорожню карту виходу з кризи. Забезпечити її реалізацію.
Знову питання лідерства. Мудрого лідерства. Без нього нікуди. Але принаймні слід спробувати. Бо альтернативою діалогу є продовження симетричної ескалації конфлікту. Кому це вигідно? Гадаю, не Україні та її громадянам.
Адмірал Ігор КАБАНЕНКО, екс-перший заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України
