Дещо про знецінення і роз′єднаність
Можливо, це хвороба світового післямодерну, чи як там ще його називати. Більшості населення Західної Європи ти США, роздобрілих від достатку, здається, що їхні, доволі успішні, держави, винні їм ще щось. І ці роздобрілі і часто розтовстілі від надміру їжі, від матеріальних допомог цієї ж держави, люди починають громити магазини, псувати майно, як останнім часом у США, знецінюючи той високий рівень добробуту, який вони мають волею випадку.
Але особливо цікавить сумний феномен знецінення в Україні. Як ви знаєте, знецінення – це спроба применшити, заперечити, осміяти, принаймні, обколоти словесними шпильками те, що нам із якихось причин, м`яко кажучи, не подобається. Але це ще, як я називаю, дрібне знецінення, на рівні міжособистісних людських стосунків.
Є знецінення різних рівнів, навіть народом іншого народу, починаючи від, здавалося би, невинних побутових жартиків. Нагадаймо знецінення України в СРСР. За начебто дружніми жартами про хохлів, сало, рушник і горілку виразно прозирала тенденція (навіть дуже погано прихована, бо є знецінення набагато вишуканіше, таке, що спершу його важко навіть так класифікувати) приниження, висміювання, применшення життєвих цінностей так званого «молодшого брата», таке собі, начебто дружнє, нав′язування садо-мазохістичних кліше стосунків між цими двома «братніми» республіками. Тобто, знецінення України і всього українського, які виходило на вузькі етнографічні або гумористичні межі. «Хохлам» було дозволити співати (можна і сумні, але тільки про нерозділене кохання), незлостиво жартувати і танцювати гопаки чи повзунці, навіть на московських сценах, розважаючи поблажливих до «салоїдів» московських глядачів.
Але найдужче хвилює наше власне самопожирання і самознецінення, що буйним цвітом розростається ще з початку 90-их. Ми, діти і внуки травмованої національної ідентичності, певно, інакше і не можемо і не вміємо. Наших дідів і прадідів розстрілювали за українську мову, морили голодом, зраджували свої ж, що такою ціною хотіли вибороти собі життя. Наші діди і прадіди бачили, що українська злагода топталася ворожою імперією. Бекґраунд наших негативних селекцій і страшного досвіду виживання у червоній імперії величезний.
Але вже наступає навіть не зріла, а перезріла потреба вчитися!
Українська роз′єднаність тягнеться ще із давніх часів, від того, горезвісного, «де два українці, там три гетьмани». Запорізька Січ теж була, час до часу, формою анархічної вольниці. В Україні не було традиції у страсі і священному трепеті (трохи сарказму) повзати перед царями і підцарками.
Але за наказом Петлюри розстріляли полковника Болбочана . Поборювали одне одного дві гілки ОУН – бандерівська та мельниківська. Нерідко після 1945-ого року після допитів есбістами ОУН(б) гинули невинні - це робилося не спеціально (і не мало нічого спільного із російським віроломством щодо своїх, яке тягнеться ще від часів Іоанна Грозного), але часто про помилку дізнавалися вже занадто пізно… У 60-70-их роках навіть українські дисиденти незрідка були у неприязних стосунках між собою… І такий список є дуже великим.
Зараз, здається,у повітрі витає потреба більшого розуміння різних частин України, українців різних поглядів( не маю на увазі проросійські). Бо інакше можемо, не дай Боже, знову опинитися в малоросійській губернії російської федерації.
Таке порозуміння буде свідчити, що ми виборсуємося із гамівної імперської сорочки, поборюємо свій інфантилізм. Порозуміння-це не казарменне єдиномисліє. Це вміння відрізнити, що є найважливішим для держави на кожному етапі її розвитку.
Вірю, що так і буде. Адже у нас нема іншого розумного історичного вибору.
