Перейти до основного вмісту

Дещо про знецінення і роз′єднаність

16 червня, 12:03

Можливо, це хвороба світового післямодерну, чи як там ще його називати. Більшості населення Західної Європи ти США, роздобрілих від достатку, здається, що  їхні, доволі успішні, держави, винні їм ще щось. І  ці роздобрілі і часто розтовстілі від надміру їжі,  від матеріальних допомог цієї ж держави, люди починають громити магазини, псувати майно, як останнім часом у США, знецінюючи той високий рівень добробуту, який вони мають волею випадку.

Але особливо цікавить сумний феномен знецінення в Україні. Як ви знаєте, знецінення – це спроба применшити, заперечити, осміяти, принаймні, обколоти словесними шпильками те, що нам із якихось причин, м`яко кажучи,  не подобається. Але це ще, як я називаю, дрібне знецінення, на рівні міжособистісних людських стосунків.

Є знецінення різних рівнів, навіть народом іншого народу, починаючи від, здавалося би, невинних побутових жартиків. Нагадаймо знецінення України в СРСР. За начебто дружніми жартами про хохлів, сало, рушник і горілку виразно прозирала тенденція (навіть дуже погано прихована, бо є знецінення набагато вишуканіше, таке, що спершу  його важко навіть так класифікувати) приниження, висміювання, применшення життєвих цінностей так званого «молодшого брата», таке собі, начебто дружнє, нав′язування садо-мазохістичних кліше  стосунків між цими двома «братніми» республіками. Тобто, знецінення України і всього українського, які виходило на вузькі етнографічні або гумористичні межі. «Хохлам» було дозволити співати (можна і сумні, але тільки про нерозділене кохання),  незлостиво жартувати і танцювати гопаки чи повзунці, навіть на московських сценах, розважаючи поблажливих до «салоїдів» московських глядачів.   

Але найдужче хвилює наше власне самопожирання і самознецінення, що буйним цвітом розростається ще з початку 90-их. Ми, діти і внуки травмованої національної ідентичності, певно, інакше і не можемо і не вміємо. Наших дідів і прадідів розстрілювали за українську мову, морили голодом, зраджували свої ж, що такою ціною хотіли вибороти собі життя. Наші діди і прадіди бачили, що українська злагода  топталася ворожою імперією. Бекґраунд наших негативних селекцій і страшного досвіду виживання у червоній імперії величезний.

Але вже наступає навіть не зріла, а перезріла потреба  вчитися!   

Українська роз′єднаність тягнеться ще із давніх часів, від того, горезвісного, «де два українці, там три гетьмани». Запорізька Січ теж була, час до часу,  формою анархічної вольниці. В Україні не було традиції у страсі і священному трепеті (трохи сарказму) повзати перед царями і підцарками.

Але  за наказом Петлюри розстріляли  полковника Болбочана . Поборювали одне одного дві гілки ОУН – бандерівська та мельниківська. Нерідко після 1945-ого року  після допитів есбістами ОУН(б) гинули невинні - це робилося не спеціально (і не мало нічого спільного із російським віроломством щодо своїх, яке тягнеться ще від часів Іоанна Грозного), але часто про помилку дізнавалися вже занадто пізно…   У 60-70-их роках навіть українські дисиденти незрідка  були у неприязних стосунках між собою… І такий список є дуже великим.

Зараз, здається,у повітрі витає потреба більшого розуміння різних частин України, українців різних поглядів( не маю на увазі  проросійські). Бо інакше можемо, не дай Боже,  знову опинитися в малоросійській губернії російської федерації.

Таке порозуміння буде свідчити, що ми виборсуємося із гамівної імперської сорочки, поборюємо свій інфантилізм. Порозуміння-це не казарменне єдиномисліє. Це вміння відрізнити, що є найважливішим для держави на кожному етапі її розвитку.

Вірю, що так і буде. Адже у нас нема іншого розумного історичного вибору.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати