Донбас, серпень 14-го
Не на всі запитання є відповіді
Два роки тому Росія, повністю наплювавши на норми міжнародного права, почала широкомасштабне бойове застосування своїх військ на українській території. Ще з середини липня на фронтах під Донецьком і Луганськом боролися два батальйонних тактичних угруповання регулярної російської армії. А 23 серпня почалася концентрація на окупованій території російських «відпускників» з танками, гарматами і системами залпового вогню, щоб наступного дня почати генеральний наступ для порятунку сепаратистів від військового розгрому. Ми до цього часу достеменно не знаємо, скільки солдатів і офіцерів регулярної російської армії перебували в Україні на піку протистояння восени 2014 року, які були реальні цілі цього наступу. Точного числа російських військовослужбовців на Донбасі в різні періоди часу не знає ніхто, крім кількох високопоставлених офіцерів російського Генштабу.
Цікаво, що в липні 2015 року, через рік після вторгнення, згідно з даними опитування «Левада-центру», тільки 26% росіян були переконані, що на сході України присутні російські війська, тоді як 52% респондентів були переконані, що їх там не було і немає. Що ж, пропаганда робить свою справу. Українська розвідка і незалежні експерти у відносно спокійні періоди визначали чисельність російських регулярних військ у «ДНР» і «ЛНР» в 8-12 тисяч осіб. Судячи з усього, в розпал бойових дій їхня чисельність могла бути як мінімум удвічі більше і досягати 20 тис. осіб, враховуючи і тили.
Що ж стосується цілей російського наступу, то тут могло бути два варіанти. Чи то російські війська і їхні маріонеткові союзники з «ДНР» і «ЛНР» розраховували захопити всю територію Донецької та Луганської областей як програму-мінімум. Чи то взагалі сподівалися дійти до Києва і посадити там на чолі уряду російську маріонетку на кшталт Януковича, виконавши програму-максимум.
Але в будь-якому випадку, як би далеко не йшли задуми Кремля, план передбачав, що українська армія буде розбита і фактично припинить опір. І тоді Путін зможе диктувати свої умови і Києву, і всьому міжнародному співтовариству, а російські війська вже офіційно і відкрито залишаться на Донбасі як миротворчі сили під якоюсь міжнародною вивіскою. Ось цього не сталося. Українська армія, хоча і зазнала втрат і змушена була залишити територію на схід від Донецька і Луганська, а також дозволила сепаратистам вийти до моря біля Новоазовська, але втримала основну частину раніше звільненої території двох областей. І на це в Кремлі явно не розраховували, і до ведення тривалої «малої війни» на виснаження на Донбасі, так само як і до того, щоб протягом довгого часу утримувати маріонеткові республіки і перебувати в міжнародній ізоляції і під санкціями міжнародного співтовариства, не були готові.
А могли б українські війська успішніше протистояти російському вторгненню в серпні і в наступні місяці 2014 року? Могли б, якби на чолі української армії стояв генерал рівня якщо не Наполеона, то хоча б Манштейна. Однак ні Манштейна, ні Наполеона в Україні не знайшлося. Якби в українській армії був хоча б грамотний полководець і низка генералів і полковників, здатних адекватно ситуації здійснювати управління військами на бригадному і надбригадному рівні, то можна було б не тільки уникнути Іловайського котла (а потім - Дебальцевського), але навіть захопити Донецьк і Луганськ.
При швидких і грамотних діях з боку українського командування війська, що перебували на схід від центрів областей і потрапили під удар російської регулярної армії, можна було б завчасно відвести, ще 23 серпня, коли почалася концентрація на Донбасі російської армії, припинивши штурм Іловайська, що став безглуздим. Варто було зосередити всі сили на штурмі Донецька і Луганська, атакувавши їх з усіх боків. Якщо до того українське керівництво, невиправдано розтягуючи свої сили, прагнуло перерізати лінії постачання бунтівних «столиць», щоб змусити бойовиків їх залишити і тим самим уникнути боїв у великих містах з неминучими жертвами серед мирного населення, то після переходу Росії до відкритої агресії вибирати вже не доводилося. І шанс швидко взяти Донецьк і Луганськ в української сторони був.
Адже безпосередньо ці міста обороняли малобоєздатні бойовики-ополченці, яким регулярні російські війська просто не встигли б прийти на допомогу. І тоді українські війська уникнули б марних втрат, а Путіну самому довелося б кидати свою армію на штурм Донецька і Луганська, з перспективою затяжних кровопролитних боїв із неясним результатом. Але цей сценарій не міг реалізуватися через низьку якість вищого командного складу української армії. Не секрет, що ще з часів Кучми вищі військові посади купувалися за хабарі і розглядалися насамперед як засіб корупційного збагачення. Особливо пишно ця практика розцвіла за правління Януковича.
Так, втрати російської сторони на Донбасі надзвичайно великі. За перші два квартали 2015 року смертність у РФ раптово збільшилася на 26,2 тис. осіб, тоді як до цього протягом багатьох років тільки знижувалась. Пояснити цей приріст можна тільки тим, що переважну більшість росіян, загиблих на Донбасі в 2015 році, було зареєстровано в Росії як померлих тільки в першій половині 2016 року. Цю гіпотезу підтверджує і те, що за перші два квартали 2016 року смертність у Росії знову знизилася на 27,5 тис. осіб, з лишком перекривши приріст першої половини 2015 року. З огляду на це втрати російських громадян у війні на Донбасі потрібно оцінити мінімум в 20 тис. осіб або навіть більше. Але переважна більшість загиблих відноситься до російських добровольців, практично ненавчених.
Існує список загиблих на Донбасі росіян, в якому до кінця січня 2016 року значилось 2081 прізвище. З урахуванням біографічних відомостей, що повідомляються, не менше третини загиблих з цього списку, тобто близько 700 осіб, можна віднести до регулярної російської армії або ФСБ. Список цей явно не повний і фіксує не більше однієї десятої реального числа загиблих. При цьому військовослужбовці регулярної армії потрапляють туди з більшою ймовірністю, ніж добровольці. Тому я припускаю, що втрати російських регулярних військ були приблизно втричі більше відображених у списку і могли скласти близько 2 тис. осіб. Крім того, вочевидь загинуло кілька тисяч проросійських сепаратистів з числа жителів України. Втрати ж збройних сил України набагато скромніші. У списку загиблих українських військовослужбовців, який ведуть волонтери, на 6 червня 2016 року значилось 3050 прізвищ.
Путін практично вичерпав ресурси добровольців для продовження широкомасштабної війни на Донбасі. І це є певною гарантією її непоновлення. Для повномасштабного наступу Росії довелося б використовувати майже виключно свої регулярні війська, оскільки ресурси сепаратистів будуть вичерпані буквально в перші ж дні. І, коли з українською армією битиметься тільки російська регулярна армія, Заходу дуже важко буде стверджувати, що це не війна між Росією і Україною. Ні США, ні Євросоюз не посилали Путіну жодних зрозумілих сигналів, як вони поводитимуться в разі відновлення війни. І це є ще одним стримуючим фактором. Без гарантій західного невтручання Путін навряд чи зважиться цього разу атакувати Україну. Звичайно, 24 серпня дає спокусливий привід до початку бойових дій. І військові, і політичні керівники люблять відзначати День незалежності України широко і не одну добу. Але цього разу, думаю, максимум, що очікує українців у свято, - це зростання числа обстрілів на лінії фронту.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
