Донбас: відкат на сто років назад?
Історія не повторюється - просто історики повторюють один одного.
Клемент Роджерс
Кілька днів тому відомий український блогер Денис Казанський нагадав публіці про долю працівників Донецько-Криворізької радянської республіки - як відомо, лідери «ДНР» і «ЛНР» претендують на статус її наступників. Так, дійсно, вожді ДКРР здебільшого загинули в роки Великого Терору, а деякі, як, наприклад, Інокентій Кожевников, навіть не змогли до нього дожити.
«Загалом, непогано так товариш Сталін сепарів до стінки ставив. Це вам не "кривава хунта"», - робить висновок Казанський.
Перша реакція, яку можуть викликати його слова, - «дотепно, але погодитися важко». Більшовику з дореволюційним стажем, діячеві Громадянської війни було і взагалі надзвичайно важко пережити часи єжовщини. Ті, кому це вдалося, становили радше виняток, ніж правило. «Сепари» (до речі, скільки їх було - і скільки виникло подібних республік на території колишньої Російської імперії після її падіння?) йшли тут у загальному списку з усіма іншими. Навряд чи їхній сепаратизм двадцятирічної давності міг бути поставлений їм у провину - втім, і переваг він ніяких не давав.
І все ж паралелі тут простежуються. Звичайно, не на рівні ідеології, і тим більше не на рівні персоналій. Як не стався до фігур на зразок Семена Васильченка та Валерія Межлаука, але це були люди певних і досить твердих політичних поглядів. Було б смішно порівнювати їх з авантюристами на кшталт Гіві і Мотороли, чий єдиний закон - «Хто смів, той і з'їв».
Схожість тут не така помітна, але більш глибока. І ДКРР, і ДНР/ЛНР продемонстрували свою нездатність існувати самостійно. Першого з названих державних (точніше, квазідержавних) утворень вистачило від сили на місяць. Після цього республіка влилася до складу УРСР, а незабаром її територія була окупована німцями.
Безумовно, можна сказати, що Донецько-Криворізька республіка виявилася неспроможною лише у військовому плані. Але чи можна розглядати цей план у відриві від усіх інших? Кулаки не б'ються, це люди б'ються кулаками. Так само і армії не воюють - країни воюють арміями, і бере участь у війні так чи інакше вся країна. Якщо держава не здатна себе захистити на полі бою, це означає, що вона не має сенсу і в економічному відношенні, і в організаційному, і в ідейному.
Про «ЛДНР» і говорити нема чого. Хоч ці утворення і заявляють про себе як про держави, але вони вже давно зникли б без потужного «накачування» з Росії. Ці політичні структури, як і ДКРР, здатні існувати як доповнення до чогось іще, але не самі по собі.
Ці приклади дають підстави для запитання: чи може Донбас - самостійно, у відриві від решти України - породити життєздатний і довгостроковий політичний проект? В цьому випадку неважливо, чи йдеться про проект, придатний тільки для самого Донбасу або для всієї країни. Начебто причин для ствердної відповіді поки не видно.
Зовсім не потрібно думати, ніби сказане якось принижує Донбас або стверджує його неповноцінність. Який політичний проект є, наприклад, у Сумської області? Або у Черкаської? Тим часом, обидві ці області - повноправні регіони у складі України, і не прагнуть бути чимось більшим.
На Донбасі такі спроби час від часу чиняться, але ні до якого помітного результату не призводять. Так, після розпаду імперії там виникла держава-одноденка - одна з безлічі, що з'являлися і зникали у ті роки. Якби не події чотирирічної давнини, зараз про неї пам'ятали б хіба що професійні історики тих часів.
У середині 1950 років Радянський Союз очолив Микита Хрущов - етнічний росіянин, уродженець Курської губернії, який, втім, багато років прожив на Донбасі, і навіть у партію більшовиків вступив в Юзівці, нинішньому Донецьку. Однак на чолі держави він і не подумав оточити себе людьми з тих місць, як зробив, наприклад, його наступник Брежнєв, який наблизив до себе земляків з тодішнього Дніпропетровська, нині Дніпра. Цей регіон зміг дати державі працездатну управлінську команду. Донбас - не зміг.
Що стосується історії незалежної України, то з 2010 по 2014 рік у ній при владі справді стояв «донецький» клан. Ось тільки йому вдавалося викликати до себе загальну огиду навіть на тлі інших українських політиків - відверто кажучи, тих ще Периклів і Сципіонів. Втім, чиїсь моральні якості тут стоять на другому місці. Набагато важливішим є той самий політичний проект, запропонувати який Україні «донецькі» або не змогли, або не захотіли, або, що найбільш імовірно, і те, і інше. Їхніх здібностей стало лише на те, щоб грабувати країну – але ж, як то кажуть, дурна справа нехитра. Справа закінчилася Революцією Гідності і втечею Януковича.
Точніше кажучи, не закінчилася, а продовжилася - адже ні «ДНР», ні «ЛНР» поки що нікуди не поділися. Однак і вони не змогли пред'явити urbi et orbi нічого, крім, з одного боку, безсоромного розбою, з іншого - гасел «русского мира», від яких у жаху шарахнеться будь-який поважаючий себе європейський консерватор.
У цьому випадку історія повторилася навіть не у вигляді фарсу, а у вигляді відвертої пародії. Як відомо, Ленін і Свердлов були далеко не в захваті від утворення Донецько-Криворізької республіки - останній прямо заявляв, що «вважає шкідливим» цей акт. Так само Путін від самого початку всіляко відхрещується від самопроголошених «республік», визнаючи їх територію законною частиною України. І їхніх вождів і героїв ніхто не допитує у підвалах Луб'янки, вони все більше вибухають природною смертю.
Виходить, що Донбас в принципі нездатний існувати як самостійна держава? Мабуть, з відповіддю на це запитання не варто поспішати. Згадаймо, що і в 1917-1918 роках ніхто його в такому вигляді не ставив - більшовицьке керівництво говорило лише про те, на яких умовах регіон увійде в майбутню республіку Рад. І в 2014 році учасники «народних референдумів» сподівалися лише на те, що Путін «візьме їх у Росію». Підсумки в обох випадках виявилися невеселими, зокрема для тих, хто заварював цю кашу.
Історична аналогія - справді зручний інструмент у будь-якій суперечці. Ось тільки, перш ніж використовувати цей інструмент, варто замислитися: чи не працює аналогія проти тебе?
І в цьому Казанський, звичайно, має рацію.
