Донбас: який сценарій краще?
Останню інформацію про місцеві вибори на Донбасі та ймовірну появу на верхівці ОРДЛО Ріната Ахметова і Юрія Бойка українська громадськість зустріла суперечливо. Багато зрозумілих емоцій і ціннісного сприйняття, але ситуація, як не крути, вимагає стратегічного осмислення.
Тож давайте спробуємо побачити за деревами ліс.
Якщо коротко, наразі маємо таку логіку:
1. Представник Петра Порошенка у Верховній Раді Руслан Князевич спішно пише закон про місцеві вибори на Донбасі, оскільки Захід, прагнучи швидше заспокоїти війну на континенті та відновити певні економічні зв'язки з РФ, поставив перед Києвом жорстку умову: закон – у березні, вибори – у червні.
2. Кремль виступає проти демократичних умов виборів, Захід готовий закрити на це очі, аби питання розв’язалося. Рада за такий закон, очевидно, не проголосує, тому не виключається проведення референдуму. Якщо народний вердикт виявиться негативним, у відносинах української влади із Заходом може утворитися тріщина.
3. Бачачи готовність Києва до виборів, Москва погоджується поставити на посади голів ОРДЛО таких персон, як Ахметов і Бойко.
4. Залишаючись «нескореними», ці райони переходять під формальний контроль України.
На користь цієї логіки свідчать як заява журналістки Тетяни Мокріді, дружини українського представника в Тристоронньої групі Романа Безсмертного, про те, що Князевич (без участі Безсмертного) дійсно пише такий закон, так і, але меншою мірою – коментарі з боку Ахметова і Бойка, які «готові на все».
З чотирьох пунктів описаного ланцюжка випливають чотири запитання, на які можна запропонувати такі відповіді.
1. Чи справді Захід готовий визнати вибори, які практично не матимуть демократичних ознак?
Якщо це буде розглядатися як неминуча умова, щоб досягти більш-менш тривалого миру, цілком допустимо.
2. Яким, найімовірніше, буде результат референдуму?
Недавнє опитування Інституту Горшеніна показало, що сьогодні більшість українців проголосували б проти відповідних змін до Конституції та законодавства. Але це аж ніяк не переважна більшість. При цьому основна частина українського населення досі підтримує мирне врегулювання конфлікту.
Соціологи відзначають: якщо у питанні референдуму прив'язати встановлення миру до абстрактних особливостей самоврядування окремих районів Донбасу, то більшість проголосує «за». Наприклад, якщо питання буде звучати так: «Чи згодні ви на те, щоб мир на Донбасі був досягнутий через визнання особливостей самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей?».
За сьогоднішніх обставин референдум, на якому більшість українців проголосувала б «за», для Порошенко, судячи з усього, був би найбільш оптимальним варіантом.
Щось подібне російсько-сепаратистська сторона може влаштувати й на окупованій території, щоб продемонструвати, насамперед місцевому населенню, яким є «республіканський» вибір.
Тут варто відзначити, що саме питання суспільної готовності до проведення виборів і реалізації інших мінських пунктів, як не що інше, може загальмувати виконання всього цього плану.
3. Ахметов і Бойко безальтернативні?
Ні. Якщо це будуть не саме вони, а, наприклад, їхні представники або люди з тієї ж політичної обойми, суть однакова. Дивно, взагалі, чому багато хто зациклився на фігурах власника «СКМ» і лідера «Опоблока». Начебто, якщо керувати ОРДЛО будуть їхні ставленики або інші «регіонали», від цього щось поміняється.
4. Чи вигідне Україні формальне повернення окупованих земель при неможливості здійснювати повноцінний контроль над ними?
Щоб відповісти на це запитання, розглянемо два можливих сценарії, виходячи з того, що повернути захоплені райони не тільки юридично, але й фактично, ми зможемо, очевидно, не раніше, ніж щось революційне відбудеться у РФ і бойовики залишаться без її захисту.
Сценарій «а». Порошенко так і не підписує закон про вибори, або його не підтримує Рада, або на референдумі більшість голосує «проти». Захід і Москва миряться із заморожуванням конфлікту, який триватиме з періодичною активізацією бойових дій на окремих ділянках фронту, що буде призводити до чергових смертей і поранень серед українських військовослужбовців і мирного населення.
З кожним місяцем політична, громадська та інформаційна стіна між ОРДЛО та рештою України ставатиме все вище і вище. Тому, коли щось переворотне відбудеться у РФ, сепаратистська сторона втратить її підтримку і українська армія буде готова звільнити ці території, більшість місцевого населення подумає приблизно так: «Зараз вони прийдуть нас убивати».
Аналогії зі звільненням міст і селищ Донбасу влітку 2014 року тут проводити не слід, оскільки захопленими вони були зовсім недовго і настрої там панували далеко не такі, які зараз на окупованих землях.
А ось паралелі з весною того ж року провести варто. Не чекаючи приходу ЗСУ, багато місцевих, вважаючи, що їм нема чого втрачати, візьмуть до рук зброю – усю ту, отриману від РФ. На той час уже більше половини чоловічого населення в ОРДЛО, напевно, буде «ополченцями», оскільки вигіднішої профальтернативи у них не буде.
Розпочнеться ще одна хвиля бойових дій. Бойовики довго не протягнуть і врешті-решт здадуть окуповану територію, але наслідки цього протистояння – людські, економічні, політичні – для України можуть виявитися куди більш важкими, ніж у 2014-2015 роках. Знову-таки навіть у разі повної військової перемоги.
Сценарій «б». Порошенко підписує закон про вибори, Рада його стверджує і, припустимо, попередньо більшість українців на референдумі голосує «за». Проводяться вибори, які практично не мають демократичних ознак, і перемагає зрозуміло хто.
На посади голів ОРДЛО Кремль затверджує Ахметова і Бойка або когось з цієї серії. Можливості їхньої особистої влади у цих районах, звичайно, будуть обмежені, не кажучи вже про Київ. Проте не від великого патріотизму, а суто з економічних міркувань вони будуть і надалі зацікавлені у нейтрально-миротворчій риториці, яка на місцевому рівні так чи інакше сприятиме розмиванню антиукраїнських настроїв.
Військових загострень уже не буде, оскільки вони нікому не будуть потрібні, перш за все – Москві, яка буцімто доб’ється свого. Багато переселенців зможуть повернутися додому у більш-менш прийнятні умови.
Навіть суто формальний контроль передбачає, що ОРДЛО не будуть настільки закритими для України, ніж за сценарієм «а». При такому розвитку подій українські політичні, громадські та інформаційні потоки проникатимуть туди як-не-як частіше. Не зразу, але з часом.
Тому, коли щось революційне відбудеться у РФ і бойовики залишаться на самоті, більшості населення тих земель буде легше прийняти повернення під повноцінний контроль Києва, вже не підкоряючись страхам або як мінімум не вдаючись до зброї.
При такому варіанті, ймовірно, не доведеться й проводити спеціальних військових операцій, щоб повернути окремі райони Донбасу до України як слід.
Який сценарій краще?
