Друге пришестя варягів
Іноземці можуть допомогти у проведенні реформ, але вони не можуть робити за українців всю необхідну роботу
У середині IX століття варяги (вони ж нормани-русь) вперше заволоділи Києвом. Сьогодні в Києві спостерігається друге пришестя варягів до влади — з Росії, Грузії, Литви, Польщі й низки інших країн. Чому зараз в Україні такий попит на варягів — більш-менш зрозуміло. Нинішній український уряд усвідомлює, що корупція, котра пронизує всі пори українського суспільства, ґрунтується на існуванні мафіозних кланів, які склалися давно. Сама себе реформувати ні в політичному, ні в економічному плані існуюча кланова система, зрозуміло, не може. Тому спостерігається певний попит на варягів — політиків та фінансово-економічних топ-менеджерів, які б не були пов’язані з українськими кланами й могли б спробувати розірвати сформовані кримінальні зв’язки. Крім того, створити власний корупційний клан варяги найближчим часом навряд чи зможуть, хоча б через свою нечисленність. До того ж, у нинішньої української влади дуже коротка «лава запасних», що показали події в Закарпатті. Туди довелося поспіхом направляти досить успішного губернатора Луганської області, а останнього, у свою чергу, довелося терміново міняти не на професійного політика або представника силових структур, а на волонтера із заслуженою репутацією. Чужинці-варяги певною мірою покликані вирішити проблему кадрового дефіциту, притаманного українській владі.
Нічого нового в залученні іноземців для проведення реформ немає. В історії таких прикладів безліч. Взяти хоча б російського імператора Петра I. Він для здійснення своїх реформ, і насамперед військової та морської, широко залучав іноземців — німців, голландців, англійців, данців, французів. Інші монархи теж під час проведення реформ без іноземців не обходилися. Річ у тому, що у феодальному суспільстві для проведення реформ, які навіть не змінюють природу цього суспільства, майже неможливо використовувати представників панівних там кланів, не зацікавлених що-небудь змінювати. Сучасна Україна, як, до речі, й Росія — це багато в чому ще неофеодальна держава, і заклик варягів для проведення реформ виглядає цілком логічно. А ось країни походження варягів та їхня мотивація різні.
На першому місці серед іноземців, що працюють у владних структурах в Україні, зараз із великим відривом представники Грузії. Всі вони є членами команди Міхеіла Саакашвілі, відстороненої від влади кремлівськими маріонетками, й очолює їх сам колишній екс-президент Грузії. На батьківщині найближчими роками у них не намічається ясних політичних перспектив, однак їм загрожує політично мотивоване кримінальне переслідування. У цієї команди є репутація успішно проведених у Грузії антикорупційних та антимафіозних реформ. І для грузинів нинішня робота в Україні — це одночасно і різновид політичної еміграції, тимчасової або постійної, і продовження боротьби проти путінської Росії. Враховуючи це, можна припустити, що для когось із грузинських варягів Україна дійсно стане другою батьківщиною, і вони будуть інтегровані до української політики, особливо якщо існування нинішнього політичного режиму в Грузії виявиться тривалим.
Для тих росіян, які готові взяти участь у процесі реформ в Україні (який, за великим рахунком, тільки розпочинається), це також буде і різновидом політичної еміграції, і засобом продовження боротьби проти Путіна. З Росії до України їдуть як політичні опозиціонери і журналісти, які не можуть працювати в умовах жорсткої цензури, так і бізнесмени, яких «пресує» нинішній російський режим. Це люди, які виявилися незатребувані і яких переслідують у своїй рідній країні. Але від грузинів в Україні вони мають одну принципову відмінність. Для нинішньої грузинської опозиції Росія завжди була ворогом, оскільки вчинила агресію проти Грузії і підтримує сепаратистів Абхазії та Південної Осетії. У цьому з ними, принаймні, формально, не розходиться нинішній грузинський уряд. Свою повну залежність від Кремля він змушений маскувати перед народом, і тому час від часу виступати з помірно викривальними заявами на адресу Росії. І у зраді грузинських опозиціонерів, що пішли на службу Києву, на батьківщині ніхто не звинувачує. Інша ситуація у російських емігрантів, які готові працювати на український уряд. Що б не говорили щодо цього у Кремлі, фактично Росія та Україна зараз перебувають у стані війни, хай не класичної, а гібридної. І переважна більшість росіян, які залишаються під впливом тотальної пропаганди, бачить в Україні та українцях ворогів. Тому кремлівським пропагандистам дуже нескладно представити тих російських опозиціонерів, які їдуть працювати до України, «п’ятою колоною» і «зрадниками». Самі ж опозиціонери мають чітко вирішити для себе, що працювати в українських державних структурах для них є сенс тільки в тому випадку, якщо вони готові відкрито визнати факт російської агресії проти України й протидіяти цій агресії всіма можливими способами. Ймовірно, для більшості опозиціонерів служба Україні є продовженням їхньої боротьби проти Путіна, але іншими засобами, після того як ведення такої боротьби в самій Росії стало неможливе або вкрай важке.
Тут можна згадати роман Рафаелло Джованьйолі «Спартак», де вождь повстання збирається вивести повсталих рабів з Італії, щоб вони за межами імперії піднімали інші народи на боротьбу проти Риму. Приблизно ту саму функцію виконують в Україні грузинські та російські політемігранти. Але й тут між росіянами та грузинськими емігрантами є істотна різниця. На відміну від грузинських колег, ті російські опозиціонери, які вирушили або збираються вирушити до України, мають дуже невеликий досвід перебування при владі, а якщо й мають, то далеко не на перших ролях і не на загальноукраїнському рівні. Відповідно, і в Україні їм вготовано переважно другі ролі. Щодо російських бізнесменів, які претендують на ролі топ-менеджерів в українських державних компаніях, то треба мати на увазі, що досвід ведення бізнесу у них досить специфічний і практично збігатися з тим, який має український бізнес у період від Кучми до Януковича включно. З одного боку, це дає їм знання українських реалій ніби зсередини, яким не можуть похвалитися західні бізнесмени та експерти. Але, з іншого боку, є небезпека, що при веденні бізнесу в Україні росіяни збережуть свою практику 1990-2000-х років, і тоді боротьба з корупцією напевно зазнає невдачі. У випадку, якщо грузинські й російські політики та бізнесмени вирішать по-справжньому серйозно інтегруватися до українського політичного та економічного життя, їм необхідно буде оволодіти українською мовою. На разі ж більш перспективною вбачається діяльність російських емігрантів в Україні як журналістів та експертів, що досить успішно й відбувається. Щоправда, у повному розумінні політемігрантами російських журналістів українських медіа назвати не можна. Більшість із них й до цього часу безперешкодно відвідує Росію.
Ось де варяги досі не представлені, так це в українському Міністерстві оборони та Генеральному штабі. У зоні АТО як рядові бійці та польові командири на боці України воює чимало грузинських і північнокавказьких і навіть певна кількість російських добровольців. Але на високих посадах у військовому відомстві іноземців на разі не видно. Ситуація начебто протилежні, порівняно з реформами Петра I, коли іноземці були представлені насамперед в армії та на флоті. Тим часом, українська армія потребує зараз термінового реформування, заміни погано навченого ополчення, що залишилося з радянських часів, дійсно професійною армією, не менше, ніж стрілецьке військо за часів Петра. Але російських генералів і старших офіцерів, навіть опальних і опозиційно налаштованих до Путіна, важко уявити собі сьогодні в керівництві українських збройних сил. В умовах війни з Росією в них би завжди вбачали «засланих козачків». Також і нечисленність грузинських високопоставлених військовиків і відсутність у них успішного досвіду реформування грузинської армії перешкоджають їхній присутності в керівництві українських збройних сил. Тому в реформуванні армії Україні набагато більше надій слід покладати на вихідців із західних країн — канадців, американців, англійців, німців, поляків, ізраїльтян. Адже саме у них є досвід будівництва збройних сил за стандартами НАТО. А ті з варягів, хто має українське коріння і родинні зв’язки в Україні, можливо, захочуть пов’язати з українською армією свою долю. Однак без виховання і широкого залучення місцевих кадрів і без призначення на чолі Генерального штабу та Міністерства оборони тих небагатьох українських генералів і полковників, хто в змозі будувати армію не за радянськими лекалами і готовий на ділі боротися з корупцією, розраховувати на успіх не можна. Іноземці можуть допомогти у проведенні реформ, але вони не можуть робити за українців всю необхідну роботу.
Варяги із Заходу зараз досить широко представлені і в українському уряді, і в державних компаніях. Цими варягами керує бажання насамперед допомогти Україні стати повноцінною частиною Заходу і зберегти демократичні й ринкові цінності. Водночас для вихідців з країн Балтії та з Польщі важливим мотивом є прагнення допомогти відбити російську агресію в Україні й тим самим послабити російську загрозу своїм «прифронтовим державам». Мінусом чужинців із Заходу є недостатнє знання українських реалій, а плюсом — відсутність безпосередніх зв’язків з українським кланами. Західні варяги в жодному разі не є емігрантами. Вони розглядають себе як кризових менеджерів і, за рідкісним винятком, не збираються залишатися в Україні назавжди. Але їхня діяльність може бути успішною тільки в тому випадку, якщо на керівні посади в політиці та економіці прийдуть нові українські кадри, здатні проводити реформи. А для цього потрібна політична воля президента та прем’єр-міністра. Інакше нинішнє пришестя варягів не закінчиться розбудовою в Україні ефективної демократичної держави, й чужинці будуть асимільовані нинішньою корумпованою системою влади та бізнесу, як були вже у XI столітті асимільовані слов’янами нормани-русь.
