«Дикий капіталізм» чи «промисловий феодалізм»?
Як би там не було, а новий уряд України сформовано, він визначив основні орієнтири й напрямки своєї діяльності, міністри почали формувати свої команди, а політологи донесхочу поуправлялися в дотепності та сарказмі. Це означає, що настав час поговорити про серйозні речі, в тому числі – і про те, з якою «соціальною матерією» мають справу ті, хто зве себе реформаторами, тобто який «опір матеріалу» чинитиметься реформам і які, власне, реформи потрібні економіці та країні в цілому.
Загальником стало твердження, яке, до речі, у ці дні вкотре вже повторене знаними політичними оглядачами, наче в Україні у минулі десятиліття після відновлення незалежності відбувалися процеси первинного накопичення капіталу, які завжди і всюди відбувалися і відбуватимуться по-хижацьки. А оскільки ефективним є тільки приватний власник, тільки ринкова економіка, то слід забути минуле, визнати всю власність, якими б шляхами вона не була придбана, та продовжити велику приватизацію, навіть якщо її наслідками скористаються в першу чергу ті, хто мав успіх у первинному накопиченні.
Що ж, в історії хижацьке первинне накопичення капіталу справді відбувалося не найкращим чином під оглядом як моралі, так і соціально-економічної ефективності. Але те, що описав Карл Маркс у «Капіталі» (і про що або читали, або чули всі ті, хто веде мову про «процеси первинного накопичення в Україні»), мало стосунок до Англії. І сам Маркс, до речі, писав це: «Предметом мого дослідження в цій праці є капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва й обміну. Класичною країною цього способу виробництва є досі Англія. В цьому причина, чому вона служить головною ілюстрацією для моїх теоретичних висновків». Проте чи справді ці процеси можна назвати класичними? У Франції не відбулося такого обезземелення селянства, як в Англії, тому, до речі, й еміграція з неї до Нового Світу виявилася незрівнянно меншою. Ба більше: внаслідок революції і наполеонівських реформ у Франції з’явився масовий клас дрібних і середніх власників, відсутній в Англії часів Маркса. Натомість так само злиденний міський пролетаріат при першій-ліпшій нагоді повставав, якщо утиски ставали нестерпними (бо, на відміну від Англії, ледь не в кожній сім’ї з часів революції та наполеонівських воєн була схована вогнепальна зброя). Ну, а у Скандинавії всі процеси первинного накопичення були відчутно м’якшими, ніж в інших європейських державах. А в Японії вони взагалі рухалися інакше, тим більше у США (якщо там вони взагалі існували).
Отож з якого дива українські економісти й публіцисти вирішили, що період 1990-х років на вітчизняному просторі – це період первинного накопичення капіталу за взірцем Англії XVII-XVIII століть?
А тепер поставимо запитання: чим, власне, є капітал? Це ресурси різного роду, які використовуються для виробництва товарів і послуг, призначених для продажу на ринку, а не для задоволення безпосередніх потреб самого себе, своєї сім’ї чи чисельно обмеженої громади, членом якої ти є. Ресурси ці включають засоби виробництва, кошти, робочу силу тощо. Доба первинного накопичення капіталу – це доба переходу від економічної автаркії, від системи натуральних господарств з обмеженими ринковими зв’язками до масового великотоварного виробництва. Чи існувало товарне виробництво в СРСР? Звісно ж, існувало. Державно-монополістичне, на додачу із потужним «чорним ринком». Більше того: у певному сенсі велике товарне виробництво і рух капіталів в останні десятиліття СРСР були істотно розвиненішими, ніж зараз. Чому? Не в останню чергу тому, що на особисте споживання власників капіталу («верхів» номенклатури) витрачався порівняно менший обсяг коштів, ніж зараз, і значно більшими були інвестиції в розвиток економіки та соціальні програми. Не з якихось там благородних міркувань, ясна річ, а задля реалізації програмних цілей Кремля – якщо не світового панування, то домінування на більшій частині світу.
Ще до початку 1990-х великий капітал був накопичений і концентрований, виробництво в СРСР було переважно крупнотоварним, тільки надзвичайно деформованим за всіма структурними параметрами. Існувала потужна виробнича й науково-технологічна база економіки, правда, не надто придатна за своєю структурою для ефективного використання в сучасному світі – бо ж практично весь СРСР являв собою гігантський військово-промисловий комплекс, із незначними доважками цивільного господарства. Цю базу слід було докорінно реструктуризувати, але вона існувала. Тепер її у надто багатьох сферах уже немає. Не було у нас і «дикого капіталізму» – адже хіба це капіталізм, коли відсутні капіталізація підприємств, їхня постійна модернізація, зростання чистки виробничого споживання, інвестицій? Тільки у ХХІ столітті почалася модернізація частини підприємств, хоч і зараз є ті, які просто використовуються на повну потужність без заміни основних фондів, до їхнього повного спрацювання і навіть більше. Ну, а кількість заводів і фабрик, верстати та інше причандалля яких новий власник просто порізав на метал і продав, не так легко порахувати, навіть приблизно…
Відтак 1990-ті роки в Україні – це зовсім не період первинного накопичення капіталу, а доба перерозподілу капіталу між «новітніми варварами», між їхніми регіональними кланами за допомогою «доступу до тіла» володаря держави (за лояльність можна було одержати у використання і володіння чималу власність – аж до переходу у чиюсь фактичну власність тих чи інших територій і їхнього населення) та формувань озброєних найманців. Одним словом, ідеться про грабунок, перерозподіл і подрібнення сфери товарного виробництва між особами та структурами, далекими від капіталістичних устремлінь. Зрештою, у країнах Африки наразі також панують ринкові відносини, здається, зараз ніхто там, крім Зімбабве, соціалізм не будує, але чи можна вести мову про «первинне накопичення капіталу» щодо більшості з цих країн? Чи це накопичення здійснювалося в добу, коли там панували колонізатори, а після їхнього відходу у багатьох випадках рейки почали іржавіти, заводи – закриватися, а населення – повертатися до натурального господарства? В жодному разі не стверджую, що колоніалізм – це добре, але з нього треба вміти вийти, щоб побудувати нормальну національну державу з розвиненою ринковою економікою, з ефективним капіталізмом, щоб не сталося так, як в Україні у два минулі десятиліття.
Тож недаремно виник термін «промисловий феодалізм», і він, як на мене, чи не найкраще описує ситуацію, яка панувала у більшості регіонів Української держави та у секторах вітчизняної економіки. В Україні досі де-факто владарюють, поділивши її на зони впливу, посталі головним чином у 1990-х «вугільні барони», «царьки латифундій», «металургійні магнати» та «газові королі». Натомість справжні капіталісти, які намагалися здійснити первинне накопичення капіталу, - це, наприклад, власники ІТ-компаній. І погроми цих компаній уже за чинної влади – це якраз і є намагання «промислового феодалізму», змішаного з паралельно посталим та багато в чому схожим на нього кланово-олігархічним капіталізмом, зупинити історичні процеси. Тож чи не надто ризиковано визнати законність володіння награбованим, якщо йшлося не про «прогресивний» (хоча й відверто бандитський) процес, а про втілений у діях «феодалів» регрес, про інволюцію, про деградацію країни?
Ці сюжети, на жаль, перебувають у полі уваги тільки поодиноких аналітиків, так само, як і ті, що пов’язані з постколоніалізмом. А без їхнього осмислення ефективні реформи в Україні навряд чи можливі; сподіватися ж на повільний рух стихійних історичних процесів за чинних обставин просто безглуздо.
