Феномен Надії Савченко в українських реаліях сьогодення
Повернення Надії Савченко з російського полону (а в умовах «гібридної війни» це був саме полон) сколихнуло українське суспільство. Радість, захоплення, зацікавленість, підозріливість, несприйняття тощо – все перемішалось у ставленні до неї як до особистості, особливо після серії інтерв’ю, які Надія щедро пороздавала усім мислимим та немислимим засобам масової інформації. Очевидно, що вона та її заяви і поведінка ще довго будуть предметом для обговорення – «інформаційним приводом», як люблять сьогодні називати обрані ними теми для обговорення з широкою аудиторією українські журналісти.
Чи не найцікавішим феноменом стало те, що поява Савченко на українському політичному горизонті та її перші, треба сказати, досить сумнівні політичні кроки, викликають широкий відгук на рівні масової свідомості. Її та її виступи і заяви обговорюють в метро, чергах на оплату комуналки, магазинах, автобусах, зупинках автотранспорту.
Пов’язано це, як видається, з тим, що сама поява Савченко в Україні як знакової фігури для країни доби першої української вітчизняної війни стала каталізатором обговорення тих проблем, що підспудно нуртують в головах чималої кількості сучасних українців. І серед них можна чітко вербалізувати наступні:
- Чи буде новий Майдан і чи «підніме» його Савченко?
- Чи не настала пора змінити президента і чи може ним стати Савченко?
- Чи відбудеться військовий переворот в Україні і чи посприяє цьому Надія Савченко?
- Чи можливе замирення із Донбасом і яку роль у цьому зможе відіграти Савченко?
- Чи знайдуться ляльководи на цю непокірну голову і хто це може бути?
- І нарешті, зовсім несподівана тема, яка випливла вже «завдяки» заявам самої героїні: Чи не є вона агентом ФСБ, бо дуже вже її заяви про мирне врегулювання на Донбасі та особливо можливість переговорів з головними бандюками Лугандонії «працюють на руку Путіну й Кремлю»?
Якщо говорити про останнє запитання, то при усій очевидній абсурдності вище наведеного припущення, все ж його не оминеш просто так, бо інколи доводиться це почути з вуст учасників АТО, а це вже певний показник настроїв у суспільстві, від яких не варто просто відмахуватись. Особливо, коли врахувати, що Савченко заявила фактично, що ті, хто не брав участі у військових операціях на Сході, не повинні втручатись у процес розв’язання конфлікту. Ясно, що заяви Надії про готовність миритися будь якою ціною не можуть сподобатись тим, кого вона назвала «диванними військами», що прагнуть війни до повної перемоги. Треба чесно визнати, що абсолютна більшість українців таки прагне миру і не хоче воювати, хоча це і не означає, що не буде.
На жаль, до того як стати політиком, Надії варто би було повчитись багатьом речам, у тому числі і дипломатії, бо сьогодні різкі заяви Савченко розводять українців на два табори.
Щодо очікування революційного літа на майдані під проводом української Жанни д’Арк, то ці очікування гарячих голів не виправдались вочевидь, бо майже одразу після повернення Савченко чітко заявила наступне: «Всі очікували, що повернеться Савченко, махне шаблею і виведе людей на третій Майдан. Ні, я робити цього не буду. У меня немає такої довіри народу. Я не зможу зупинити людей, не зможу контролювати. І просто втопити Україну знову в крові і ділити її – це поганий варіант». До того ж, її тверде переконання щодо категоричної необхідності миру для України сформувалось завдяки тим листам, які йшли до неї у тюрму. Вони були просякнуті одним бажанням і надією – будь яким шляхом отримати мир, припинити війну. Хоча мало хто з моїх випадкових співрозмовників підтримував думку нардепа Савченко щодо можливості вести переговори із Плотницьким та Захарченком, все ж абсолютна більшість так званих пересічних українців висловлюють підтримку ідеї пошуків миру для України як найголовнішої на сьогодні. Щоправда, варто відзначити, що мало хто вірить і у можливість швидкого розв’язання конфлікту на Донбасі.
А от щодо президентства думки сарафанного радіо розділились. Дехто вважає, що саме такий прямий, чесний, відвертий та рішучий президент і потрібен тепер Україні. Не біда, що Надія багато чого не знає в управлінні державою, вона навчиться. Потрібна хороша команда спеціалістів. Але тут одразу виникає і проблема: чи не стануть вони заодно і ляльководами для мало досвідченої в політиці героїні? Проте, є значна кількість і тих, хто вважає Надію Савченко безперспективним політиком, стверджуючи, що їй краще повернутись до військової справи, «де від неї буде більше користі». Доводилось навіть чути, що «ще трохи, і вона займе нішу на арені політичного цирку поряд із вилоносцями та мордобойцями». Дуже б не хотілось такого розгортання подій! На жаль, українцям дуже часто доводилось розчаровуватись у власних героях, щоб безболісно втрачати кожного нового!
Чи не найцікавішим є питання про можливість військового перевороту в Україні та встановлення не видуманої, а таки справжньої української хунти. Від початку активних військових дій на Сході ця тема постійно спливала на рівні масової свідомості. При кожному зростанні незадоволення керівництвом країною, вона починала активно обговорюватись як можлива альтернатива «українському безладові» та небажанню українських олігархічних еліт змінюватись та реально змінювати країну. З появою Савченко обговорення проблеми набуло нової сили. Мабуть, сьогодні це найтривожніший дзвіночок для влади. Все може закінчитись раптово! І хоча з Надією Савченко подібні тривоги можна пов’язувати якнайменше, адже вона заявила, що не втопить Україну в крові нізащо, знайдуться інші претенденти на роль українського Піночета. І це не така вже й утопія, бо українцям таки набридли ці «зміни без змін», «війна без війни», «покращення без реальних позитивних результатів».
Отже, повернення Надії Савченко в Україну та її виступи активізували в сучасному українському соціумі цілу низку серйозних проблем та мало би стати певним сигналом для влади про настрої в суспільстві. Та чим це все закінчиться, покаже час. І не такий уже віддалений, бо кризові явища в країні народжують у суспільстві відповідні настрої.
