Гра без нічиєї
Нинішній конфлікт на Донбасі триватиме до перемоги однієї зі сторін. Україна ж зможе перемогти лише за відмови нинішніх західних лідерів від проведення мюнхенської політики заспокоєння агресора
Черговий раунд перемовин у Мінську завершився нічим. Навіть очікувану угоду про відведення озброєнь калібром менше 100 мм не було підписано. Втім, якщо таку угоду і буде рано чи пізно укладено, вона так само не виконуватиметься, як не виконується угода, що вже діє, про відведення озброєнь більш великих калібрів. Жодного прогресу у розв’язанні політичних питань теж немає, та сторони на це і не розраховують. Всі прекрасно розуміють, що такого роду питання розв’язуються зовсім не в Мінську, а в переговорах Росії і західних держав.
Мінський же процес, що не має політичної перспективи, покликаний лише заспокоювати західну громадську думку щодо того, що військовий конфлікт на Донбасі немовби загашений, та дозволяє сторонам конфлікту ще раз позмагатися в пропаганді. Для західних країн важливо, аби зустрічі в Мінську проходили регулярно. Для них зараз набагато більше значення має процес, а не результат. Всі розуміють, що в Мінську сторони ні про що не домовляться і напівзаморожений конфлікт продовжується з ризиком того, що майже щоденні перестрілки ось-ось можуть перейти в активнішу «гарячу» фазу. Кремлівські маріонетки постійно звинувачують Київ у незговірливості і не збираються проводити місцеві вибори на окупованій частині Донбасу за українським законодавством. І в межах мінського процесу жодної згоди досягти ніколи не вдасться. Він служить лише дипломатичним прикриттям як нездатності Заходу протистояти російській агресії, так і самої російської агресії проти України.
Тому всі розмови про ту ж демілітаризацію Широкиного — це лише прикриття спроб проросійських бойовиків захопити цей населений пункт і наблизитися до Маріуполя. Єдиний спосіб для України опиратися кремлівській стратегії — це твердо стояти на своїх позиціях і ні в чому не поступатися. Пам’ятаючи, що за російським шантажем жодної реальної моці зараз вже немає. На велику війну зараз Москва піти не в змозі. А спроби сепаратистів за наказом із Кремля атакувати той або інший населений пункт на хисткій лінії розмежування українська армія здатна відбити, якщо, звичайно, нею керуватимуть грамотні офіцери, а політики не ставитимуть палиці в колеса.
Отже Мінський переговорний процес — це лише політична імітація, тоді як справжні політичні рішення приймаються і реальні переговори проходять зовсім в інших місцях. Україні і країнам Заходу доводиться підтримувати Мінський процес, хоча основні вигоди від нього отримує інша сторона. Київ змушений зберігати мінський формат, аби не бути звинуваченим у прагненні ескалації конфлікту. До таких звинувачень, неодноразово повторюваних Кремлем, вельми сприйнятлива та частина західної, а особливо європейської громадської думки, яка все ще сподівається, що за якийсь час із Москвою знову можна буде вести «бізнес, як завжди». Єдиний більш менш робочий механізм у Мінському процесі — це обмін полоненими, який періодично поновлюється. Але обміни полоненими регулярно відбувалися й до укладення Мінських угод, лише не афішувалися.
Поширена думка, що Мінські угоди дали Україні час озброїтися і підвищити свої можливості давати відсіч агресії. Проте для того, щоб стверджувати подібне, треба довести, що без цих угод підвищення рівня обороноздатності України й боєздатності її армії не сталося б. Більше того, треба довести, що при альтернативному розвитку подій Україна не змогла б протистояти російській агресії і в Києві запанували б кремлівські маріонетки. Однозначно відповісти на це запитання складно. До того ж треба взяти до уваги, що тоді, у вересні 2014 року, українське керівництво не володіло тією інформацією, яка відома сьогодні. З точки зору сьогоднішнього дня здається більш вірогідним, що Україна тоді, у вересні, встояла б і без укладання Мінських угод. Якби Путін був упевнений, що зможе блискавично скрушити Україну і, як він любив повторювати, захопити Київ за два дні, він би ні на які перемовини у Мінську не погодився і пішов би на Україні до кінця, до досягнення всіх своїх цілей, не злякавшись найсуворіших санкцій.
Далеко не факт, що вся російська армія готова була б воювати з Україною, особливо в умовах гібридної війни, тобто без усіляких правових гарантій тим, хто загине або буде покалічений. А в разі ескалації конфлікту тоді, восени 14-го, цілком реальними ставали не лише рішучіші санкції проти Росії, але й постачання Україні американських і європейських летальних озброєнь. Проте в будь-якому разі це — лише одна з версій розвитку подій, що так і не реалізувалася. А ось Мінський процес — це реальність, на яку треба зважати.
Європейським політикам, таким як Франсуа Олланд і Ангела Меркель, Мінські переговори потрібні як виправдання власного небажання рішучіше протистояти Путіну і вводити дійсно руйнівні санкції проти російської економіки. Від таких санкцій європейців утримує як страх перед російською військовою потужністю (слід зазначити, сильно перебільшений), так і усвідомлення того, що по-справжньому сильні санкції проти Росії неминуче бумерангом ударять і по європейській економіці. Росія ж отримує від Мінських угод і подальших переговорів цілком відчутні вигоди. Головні з них — часткове заморожування конфлікту на Донбасі, розділення донбасівського і кримського питань, визнання маріонеткових «ЛНР» і «ДНР» такими, що де-факто існують, і легалізація їх як сторін перемовин. Крім того, до досягнення російської дипломатії слід віднести той факт, що в межах Мінських переговорів Росія не визнається, принаймні офіційно, однією зі сторін конфлікту на Донбасі.
Яким же може бути розв’язання конфлікту на південному сході України, якщо в межах Мінського процесу його розв’язати неможливо? Нинішні лідери низки європейських країн, а також Президент США Барак Обама, імовірно, готові були б до досягнення компромісу з Росією з українського питання приблизно на таких умовах. Росія йде з Донбасу, і Україна відновлює свій контроль над Донецьком і Луганськом, одночасно оголошуючи амністію всім учасникам сепаратистського заколоту (найбільш одіозні з них виїдуть до Росії). Західні ж країни гарантують невступ України до Євросоюзу і НАТО. Приблизно таку схему «фінляндизації» України озвучив недавно Збігнев Бжезінський. Та і не він один.
А ще подібний компроміс має передбачає мовчазне визнання Заходом анексії Криму Росією. Визнання це може бути оформлене за тією ж схемою, за якою було оформлено фактичне визнання радянської анексії Прибалтики Англією і США після Другої світової війни. Формально жодних публічних заяв із цього приводу зроблено не було, але фактично товариші з «Великої трійки» ясно дали зрозуміти дядечкові Джо, що наполягати на відновленні незалежності держав Прибалтики не будуть, так само як і оспорювати радянський контроль над цим регіоном. Вони лише висловили боязке побажання, що треба б в Литві, Латвії і Естонії провести плебісцити про збереження їх у складі СРСР, нехай у присутності Червоної Армії. Сталін це побажання проігнорував, і в результаті формального визнання анексії Прибалтики західними союзниками не відбулося. Але реальні санкції проти Радянського Союзу обмежилися тим, що американським і британським дипломатам їхні уряди заборонили відвідувати Естонію, Латвію і Литву як офіційним особам. Так само західні держави можуть утриматися від формального визнання російської анексії Криму, але на практиці всі пов’язані з цим санкції зведуться до заборони офіційним особам США, Канади, країн Євросоюзу і деяких інших держав відвідувати Кримський півострів, а представникам властей Криму, у свою чергу, заборонять відвідувати вказані країни. Без будь-якої заборони інвестицій і відвідин Криму громадянами і торговельними суднами західних країн.
Таким чином, план «фінляндизації» України хороший усім, окрім одного — його неможливо провести в життя. Путін і західні партнери можуть скільки завгодно домовлятися про нейтралізацію або неприєднання України, але ніколи не зможуть оформити домовленості такого роду юридично. Подібну угоду не ратифікують у жодному демократичному парламенті, що поважає себе, а ЄС і НАТО не зможуть внести до своїх статутів пункти про вічну заборону на прийом в ці організації України. А без угоди, що формально зобов’язує, Путін ніколи не повірить західним лідерам. Останні ж, як би їм цього не хотілося, не повірять Путіну, навіть якщо він підпише якусь угоду щодо України. Надто багато підписаних угод він уже порушив.
Головне ж, Україна — не Прибалтика, вона не втратила свою незалежність, має свій уряд і досить боєздатну армію і на капітуляцію ніколи не погодиться. Тому, на жаль, нинішній конфлікт на Донбасі не вдасться розв’язати компромісом. Він триватиме до перемоги однієї зі сторін, на що можуть знадобитися роки. Україна ж зможе перемогти лише за відмови нинішніх західних лідерів від проведення мюнхенської політики заспокоєння агресора.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
