І Женя
Серед тих шістьох, які проголосували за позбавлення пана Мединського докторської, краківської, радянської та окремої, одного я знаю особисто. Це Євген Головко, директор Інституту лінгвістичних досліджень РАН. У 90-ті я з ним випивав, вважай, щотижня в закритому інтелектуальному клубі «Петрович», що існував у кафетерії 610-ї петербурзької гімназії.
Не пам’ятаю, хто мене покликав, половина була представлена професорами Європейського університету, що тільки-но відкрився, на чолі з тодішнім (якщо не плутаю) і нинішнім ректором Миколою Вахтіним, ще гуманітаріями з Універу й інших учбових та наукових місць, Саша Бєлоусов, Паша Клубков, Вітя Кривулін , що жив за рогом, Льова Лур’є.
Людей вісім ходили більш-менш регулярно. Решта (ще, напевно, осіб 5-7) приходили з дружинами на щорічну передноворічну зустріч. В інші дні вхід для жінок було, на жаль, закрито: щоб не розтікатися мислю по древу, тобто по тілу. Чоловічий шовінізм, звичайно, але мужики так мужики, не я цю історію вигадав. Хоча ні, я згадав офіційне пояснення, чому клуб був чоловічий: щоб дружини не нервували і не ревнували, вигадуючи собі казна-що. Резонно.
Випивали, вечеряли, говорили про все на світі. Пам’ятаю розповідь Колі Вахтіна про те, як він, коли був запрошеним професором в Японії (лекції читав англійською), прийшов ледь не першого ж дня з приятелем до ресторану і йому подали меню японською, але з картинками страв. Англійською не було. Жерти хотілося. Тож обирали вони за малюнками, довго намагаючись уявити реальність під її художньою проекцією; нарешті, покликали офіціантку й тицяють пальцями в меню: мовляв, ось цю страву хочемо.
У відповідь відбувається несподіване: офіціантка спочатку посміхається, бризкає коротким смішком, а потім заливається сміхом із солов’їними трелями, закриваючи обличчя руками. А потім, не відразу заспокоївшись, говорить: вибачте, цієї страви сьогодні вже немає.
Ні то ні: наші приятелі знову розглядають кулінарні картинки, знаходять новий варіант, що нагадує щось знайоме й вказують на нього офіціантці. На їхній жах офіціантка знову починає ідіотськи посміхатися, переходить на нервовий сміх, а потім — відсміявшись — заявляє, що цієї страви також немає.
Я не пам’ятаю, скільки серій було в цьому трилері, поки вони, нарешті, не зрозуміли зв’язок посмішки й сміху з відсутністю страв у меню. Нам здається, що посмішка й сміх — знак радості та щастя, а це, принаймні, в японській культурі (але якщо придивитися, то не лише) — спосіб прояву збентеження й ввічливості. Посміхаючись, людина просить вибачення, вона не насміхається над невдачливим клієнтом, що не знає її рідної японської, а справді не знає, куди себе подіти від збентеження, що душить її. І сміється, приховуючи ніяковість. Вибачаючись за неї.
Але я це просто наводжу ілюстрацію атмосфери того, що роблять гуманітарії чоловічої статі, коли залишаються без жінок. Про жінок вони не говорять (можливо, випивали не багато?), переважно більше про роботу.
Женя Головко був тоді зовсім молодий науковець, як я зрозумів, фінансові труднощі проклятущих 90-х не оминули його. Але він був привабливий і скромний (може, тому що випивав разом зі своїми начальниками), але я відчував задоволення при спілкуванні з ним. Я знаю, що таке амбітність людини, яка намагається самоствердитися за твій рахунок. Тут цього не було зовсім. Розумний, витончений, трохи чомусь втомлений, швидше за все, стильний, з вічним шарфом, справжній співрозмовник. Скромність і стриманість академічного науковця-гуманітарія, особливо порівняно з гарячішим й відчайдушнішим письменницьким середовищем андеграунду, давно мені імпонувала.
Але це все лише для того, щоб сказати, як мені приємно, що я знаю одного з шістьох, які спробували відстояти нехай формальну, але честь російської науки. Не вийшло, але хоча б намагалися. Загалом більше й не треба. Просто намагатися. ВАК прогнувся під кремезний путінський «мир», адже Мединській — наївний до нахабства символ кримнашизму й загалом великодержавного і самовбивчого божевілля. Тільки вид зверху. В очко того самого сортиру, де Путін Сєчіна замість шашликів мочить.
Але в будь-яких Содомі й Гоморрі, які забули про правила гостинності та ввічливості з незнайомцями, є люди, які знають, що совість сильніша за страх (поки страх не став всеосяжним), і намагаються зберегти обличчя. Я знаю цю особу, це — Женя Головко.
Привіт тобі, Женю! Дякуємо. Пардон за пафос.
