Хроніки спротиву. Прогулянка з Мітькою
З Мітькою я познайомився на початку 1990-х, коли він щойно з’явився в Києві. Був він сам родом з Саратова. Довготелесий, рудий, стихійний, «рыжий и ражий», як це називають у Росії. Захоплювався фотографією.
Єднали нас приналежність до субкультури гіпі, ризикований гумор, легке божевілля та експерименти з розширення свідомості. Одне слово, дуріли в своє задоволення.
Потім, чим більше обсідали нас демони соціалізації, тим рідше ми зідзвонювались. Доросле життя передбачає дистанцію; лупати цю скелю зручніше самому.
У 2014 він пішов добровольцем, набув фаху коригувальника артилерії (не знаю, як це правильно називається). Вистриг собі правдивого козацького чуба. Був на фронті біля Донецька: Піски, Опитне, Водяне. Одне слово, здивував мене.
Минулими вихідними зустрілися. Мітька подарував мені баночку надзвичайно гострого меду, який він назвав “вогнемед” – замішаний на перці за якимось звірячим перуанським рецептом. Прогулялися по району. Гуляли змістовно: заходили в магазини і бурхливо раділи, що знову з’явилося молоко.
- Прикинь, як ми живемо – зауважив Мітя.
- Непогано, я б сказав – погодився я.
Турботи в нього виявилися типові для цих днів: у військкоматі дають відкоша, бо вже сильно старий (все руде стало сивим), вдома – собака, який навіть не всяку ковбасу їстиме, а спеціального харчу для нього не дошукаєшся.
Згадати нам було що, але всі спогади так чи інак, наче малі планети, притягувалися до одного масивного тіла, однієї теми, що заполонила весь життєвий обрій. Попліткували про двох наших спільних знайомих. Обидві варилися в тому ж патлатому казані, що й ми, але якось так вийшло, що під пісеньки про любов і мир у всьому світі ці небесні створіння перетворилися на безпробудних російських шовіністок та ненависниць Заходу.
Говорили й про майбутнє. Про те, що буде після перемоги.
Я поринув у мрії:
- Ось Європа нам стільки на відновлення дасть…
- Європа нам нічого не винна. – відрізав Мітя. - І нам спочатку в себе треба навести порядок. От скажи: ти з усіх своїх заробітків податки платиш?
- Ні.
- В тому-то й справа. Про яку Європу може йти мова? Ми всі тут порушуємо закон, виправдовуючись бідністю. А про те, що цей податок піде на дороги, на пенсії і ще на купу всього потрібного – навіть не думаємо.
Я лише засмучено покивав.
“Отакі в нас тепер гіпацькі розмови” – думав я, після того, як ми відправилися по домівках – він до своєї хвостатої Галі балуваної, а я до своїх котів. – “Податки та собачий харч”.
А з другого боку, чи не за те ми боролись, самі того не знаючи? За право самим вибирати цю рутину? Вибирати, наприклад, заводити нам собак, котів чи нікого не заводити, відрощувати довге волосся чи вистригати чуба, і щоби держава була не загрозою, а ненав’язливим слугою, якому ми платимо якусь копійку, щоби він прибирав сміття, будував автостради і нам не заважав, а інколи навіть і допомагав.
Ну й за те, звісно, щоб ніяких чудовиськ у нашому житті більше не було.
Мабуть, боролись недостатньо наполегливо, якщо чудовисько знову поперло на нас всіма своїми вже порядком підгнилими, але ще цупкими щупальцями.
Але ж тоді наша взяла. Візьме й зараз. Розрегочемося Саурону в обличчя всіма своїми кулями й снарядами, всією своєю злою та веселою українською свободою. Лусне, падло, від безсилля. Що воно ще може.
Та й таке.
