Хто може стати гарним росіянином? 41-й день
Як відрізнити гарного росіянина від поганого? Здавалося б, усе очевидно: хто за Путіна та війну – той жахливий, а хто проти – молодець. Так думають самі росіяни, розділившись на противників режиму, які збігли або причаїлися, які не підтримують; і на тих, хто злагоджено крокує за вождем до міжнародного трибуналу, які ні про що не підозрюють.
Проте, українці думають інакше, чого не розуміють на двох полюсах руського світу.
Для прояснення принципу сепарації звернемося до літератури, тобто форми висловлювання ідей та думок, що становлять загальний інтерес. Хто з нас не знає Олександра Солженіцина, який піднявся до Нобелівської премії завдяки викриттю сталінізму. Проте Олександр Ісаєвич, що втік із радянської імперії, з радістю приєднався до руської імперії і навіть став її співцем, запропонувавши облаштувати Росію за рахунок поглинання України та Білорусі. Звісно, кому потрібна творчість ідейного окупанта? Можливо, росіянам цікаво читати про створеного Акуніним чесного чиновника Фандоріна. Але українцям (і не лише нам) такі образи небезпечні з простої причини. Думаючи, що у світі існують фандорини, ми втрачаємо адекватність сприйняття Росії. Адже до нас приходять із автоматами зовсім інші типажі. Літературні вправи, на жаль, не живуть у вежі зі слонової кістки разом із письменниками, а лягають на наші уявлення про цілеспрямованість праці. Нехай японист Григорій Чхарташвілі, який живе в Лондоні, вигадує собі на здоров'я, але не прориває європейську блокаду російської культури. Вона необхідна для відокремлення художньої полови від аморальних зерен. Інакше буде, як із Тетяною Толстою, врятованою американськими університетами від голоду в 90-х роках, і яка відплатила за притулок непристойними розповідями про тупих американців, не здатних варити кашу з «гречі». Цю бунінську рису письменницького характеру неможливо прикрити витонченістю фрази. Якщо слово височить над мораллю та правдою, то навіщо воно європейцям, а тим більше українцям? Те саме стосується музики, живопису, театру та кіно. Не знаю, хто ще пам'ятає, як убивали драконів у «Ленкомі», але наприкінці історичної постановки Марк Захаров опинився в сідлі живенького змія Горинича разом із держмеценатом Путіним. Про Табакова й годі говорити. Театр його виявився меншим за табакерку, точніше, зім'яту пачку цигарок, що курилися колись фіміамом. Але, не буду продовжувати мартиролог полеглих від спокус паралельного служіння музам та «охранке» імперії. У мистецтві подвійного призначення міститься відповідь.
Поганий той лікар, який читає тільки останній запис в історії хвороби. Також погане суспільство, позбавлене ретроспективного погляду на «володарів уваги». Сьогодні у Путіні бачать концентроване зло Росії. Але той, за ким він носив валізи, був першим у новітній історії реваншистом. Батьком не лише Ксюші, а й Володі. Не встиг закінчитись 1991 рік, як Анатолій Собчак вдарив у військові літаври. Це він винайшов «український нацизм, що змикається з владою», «Кримнаш», масу всього, що нагородило сучасну Росію імперським свербінням. Розтуливши рота, Собчака слухали багато нинішніх стримерів YouTube, які засуджують війну, але не відчувають особистого внеску в її виникнення. Тут довгий список імен «гарних росіян». Від Леоніда Радзіховського до Гліба Павловського, від Альберта Коха до Валерія Солов'я. Противники війни та кримнашисти. Скільки їх вийшло з комунальної кухні «Эхо Москвы», де біля однієї плити готував гострі страви, щедро приправлені витонченим цинізмом, Олександр Невзоров; а поруч, заглушаючи його, гримів важкими сталінськими каструлями Максим Шевченко. Але тепер немає «Дощу» і «Эха», немає «Незалежної газети», є лише уламки розбитих фортець російської свободи слова. Частини з них склалися до групи осіб, яким інтерв'ю дав наш Президент. Воно так і не було оприлюднено. Говорили балакали, сіли та й заплакали, налякавшись Роскомнагляду. Уламки, на жаль, не склеюються у предмет розмови.
Але й раніше, до катастрофи зі свободами, ми не чули критики імперської політики Кремля. Не бачили професійного викриття брехні про український нацизм. Ніколи не отримували від російських ЗМІ хоч якось наближену до достовірності інформацію про те, що відбувається всередині кремлівських веж. Ми задовольнялися одним езотеричним повидлом В. Солов'я з його багаторічними прогнозами про швидкий кінець тирана. Якби не було О. Навального, ніхто б не дізнався правду про режим. Тому що журналістика перестала існувати у Росії ще напередодні закриття НТВ.
Тож чи варто зараз прислухатися до «гарних росіян» у їхньому осмисленні війни? У далекому минулому та в недавньому лише одиниці наважилися назвати чорне чорним. Ми знаємо їх поіменно, тому Ю. Латиніній не варто турбуватися, що гроші з карток не можуть зняти супротивники режиму. Противників, пані, набагато менше, ніж карток. На це й розраховані санкції. Що ж до іміджу для носіїв паспортів із зображенням мутанта з сімейства яструбів, то він зіпсований для всіх, кому більше сорока років.
Турбуватися треба виключно про покоління, яке не знало часу без Путіна. Тому, що вони чесні в любові і ненависті до злочинного режиму, не спробувавши нічого іншого, крім темряви, що згущується, за вікном. Батьки ж зрадили дітей, коли послали їх на війну. Десятки тисяч людей залишилися б неушкодженими, якби дорослі люди не аплодували повсталому з могили трупу історії. Не бажаючи ховати жахливе минуле, ховатимуть сьогодення та кровне.
Але хтось повернеться живим і зрячим, якщо не забруднився кров'ю. Хтось виживе, сховавшись від загону на бійню. Всі вони й матимуть шанс стати гарними росіянами. Якщо назавжди покінчать із батьківською залежністю від імперського дурману.
Олександр ПРИЛИПКО
