Хто поїде до Фултона?

Дмитро Шушарін

15 травня, 11:50

Серед російського мислячого очерету після 9 травня пішла хвиля автопсихотерапії, тобто самозаспокоєння. Ось, мовляв, відсвяткували, наговорили всякого, тепер буде нормальне життя.

Ага, зовсім нормальне. Наприклад, парад дитячих військ у Ростові-на-Дону, влаштований командувачем Південного військового округу. Хочете — згадуйте хрестовий похід дітей, хочете — огляд фольксштурмістів в останні дні третього рейху. І Гітлера, який поплескав по щоці хлопчика з фаустпатроном. Після цього фюрера вже не знімали, зате зберегли його останній злочин — як він посилав на смерть німецьких дітей.

Часто мною цитований професійний психотерапевт Борис Гордон з Канади у зв’язку з цим пригадав, як у рейху після ухвалення нюрнберзьких законів про расову чистоту з’явилися такі ж настрої. Мовляв, тепер усе владналося, нацисти зупиняться. Так і в СРСР було приблизно те саме. Знову згадую спостереження Надії Мандельштам над літературним середовищем середини тридцятих. Усі вирішили, що ось тепер, після всіх потрясінь, саме час зайнятися творчістю.

Думаю, проте, що зараз саме час поговорити про час. Про те, що лежить в основі принципових відмінностей Росії від цивілізованого світу, який вона збирається впокорювати. А це саме час — особливий його плин у російському світі. Доводилося мені про це говорити у зв’язку з церемонією відкриття сочинської олімпіади, а ось зараз — у зв’язку з подіями сімнішими.

Усе, що відбувалося після сімнадцятого року за участю Росії, є конфлікт темпоральностей, несумісність російського циклізму з поступальним розвитком світу, на якому Росія паразитує й під який мімікрує. Повторю ще раз: росіяни не історичний народ — вони не розвиваються, а пристосовуються до світу, що розвивається. Щодо Росії безглуздо говорити про минуле або майбутнє — тут вічне сьогодення епосу, в якому циклічно відтворюється щось, що вже було. Не завжди погане: перебудова спочатку означала реконструкцію відлиги й шістдесятництва. А за хрущовських часів з’явилося кліше «відновлення ленінських норм».

Зараз відбувається масова, суто народна реконструкція іншого часу. Саме це ми й спостерігали 9 травня. У цивілізованому світі історія осмислюється, в Росії вона заперечується реконструкцією минулого, яке минулим не стає.

Усі сміються: ряджені, ряджені. Але ж це не лише казенщина. Але й не дань пам’яті. Це масове заперечення лінійної темпоральності. Для мас, що вийшли на вулиці, війна — не те, що закінчилося сімдесят років тому, те, що відбувається тут і зараз. Реконструктори є у всьому світі, але в просторі гри, а не реальності. У Росії ж знову «йде війна народна».

І тому ветерани виявляються зайвими на цьому святі з причин вельми глибоких. Вони нагадують про те, що війна у минулому, що час спливає, а люди старіють. Але герої епосу, як і герої масової культури, не повинні мінятися з віком. Замість ветеранів марширують молоді люди у військовій формі сімдесятирічної давності та дівчата в ретроодязі. Навіть дітей так наряджають. Реальність витравлюється зі свідомості людей і виганяється з вулиць і парадних трибун.

Злісні фотографи виявили на найголовнішій трибуні відомих пройдисвітів — липових ветеранів, не кажучи вже про так званих козаків. Справа вже звична, але персонаж у маршальському мундирі зі значком почесного чекіста переплюнув усіх. Зокрема і єдиного маршала в цьому відомстві — Берію, чий портрет теж удалося зловити на святковій ході в Москві.

Згадуються історії грандіозних шахрайств у сталінську і пізнішу епоху, справи самозванців і аферистів, які роками водили систему за ніс. Ні, не водили. Вони частина системи — ось ці липові маршали на трибунах, куди пройти можна через десяток фільтрів спецслужб. Це абсолютно нормально, коли ці служби приватизовані, коли держава перетворена на приватну гасову лавку, коли від верху до низу всі самозванці.

Але з атомною бомбою і з народом, готовим померти за самозванців.

Зараз реконструюється епоха воєн і розширення імперії. Частиною цього є заява Путіна про благотворність пакту Молотова-Ріббентропа. Схваливши пакт, Путін схвалив і те, що СРСР розв’язав разом з третім рейхом Другу світову війну. А отже, схвалив і розчленовування Польщі, і анексію країн балтії разом зі всіма репресіями й депортаціями. Тепер треба чекати схвалення Катині. Саме схвалення, а не колишніх спроб звалити все на нацистів.

До речі, поправте мене, якщо я не правий. Здається мені, що катинський розстріл — єдине в минулому столітті масове знищення військовополонених, організоване державною владою після прийнятого на найвищому рівні рішення про вбивство, а не за збігом обставин, як це було, наприклад, з радянськими полоненими сорок першого року.

З метою захоплення влади більшовики розсипали російську імперію сімнадцятого року й криваво відновили 1922-го. І надалі вона лише розширювалася. Нова російська еліта з тією ж метою відмовилася від Радянського Союзу, а зараз знову збирає його. Російська імперія відроджується, несучи народам те, що вона несла впродовж усієї своєї історії, — деградацію й рабство.

І не треба гадати, навіщо кремлю Україна — Україна йому абсолютно не потрібна, самі лише витрати й клопіт. Усе робиться виключно для зміцнення влади в Росії.

Загроза цій владі — мирний і вільний розвиток України й інших народів колишнього СРСР. У війні з цими народами полягають гарантії влади Путіна або когось, кого схочуть поставити замість нього. Крім того, війна відповідає інтересам величезної кількості людей і структур на різних рівнях. Це найважливіша складова і мільярдних, і копійчаних бізнесів.

І тому зупинити війну неможливо. Є лише один спосіб — капітуляція України за кримським зразком. Але це зупинить війну лише в Україні: продовження буде по всьому периметру кордонів і далі в Європі. Капітуляція може статися на вимогу ЄС і США не лише в разі ядерного шантажу, а й у разі загрози повномасштабного вторгнення. Та й немає в Україні консолідації, необхідної для опору. І немає підстав вважати, що Росії не вдасться окупувати всю Україну й придушити партизанський рух. У минулому столітті двічі вона це виконала.

Але капітуляція поки нікому не потрібна, хоча й через дуже різні причини. Постійна війна стає дуже важливим чинником ділового, політичного, соціального, культурного, повсякденного життя не лише для Росії, не лише для України, а й для Європи і США. Доведеться ще тисячу разів переконатися в правоті приказки: кому війна — кому мати рідна.

У всьому цьому дуже мало романтизму й зовсім немає пафосу. Але хтось має говорити неприємні речі. А до тих, хто роками обіцяє падіння кремлівського режиму найближчим часом, я ставлюся з дедалі більшою обережністю. Вони роззброюють людей перед лицем небезпеки, прирікають їх на очікування того, що все саме собою якось налагодиться.

У соціальних мережах активно репостять таблицю зі співвідношенням військового потенціалу НАТО та Росії. Виходить, що в Росії всього менше. Ну то й що? Це не має ніякого значення. Головна складова потенціалу — воля. Вона є у Путіна і у росіян, що об’єдналися довкола нього. А у НАТО — ні.

А коли мене звинувачують у тому, що я займаюся вихвалянням Путіна і його успіхів, то я згадую одеситів-класиків:

— Я в захваті, — сказав професор, — все будівництво, яке я бачив у СРСР, — грандіозне. Я не сумніваюся в тому, що п’ятирічка буде виконана. Я про це писатиму.

Про це через півроку він дійсно випустив книжку, в якій на двохстах сторінках доводив, що п’ятирічка буде виконана в намічені терміни й що СРСР стане однією з найпотужніших індустріальних країн.

А на двохсот першій сторінці професор заявив, що саме з цієї причини Країну Рад слід якнайшвидше знищити, інакше вона принесе природну загибель капіталістичному суспільству.

Аж ніяк не закликаю знищити Росію. Але зупинити її треба зараз.

Це можливо. Такий досвід є. І це не лише досвід Тетчер, Рейгана і Івана Павла II — великої трійки, що покінчила з радянською моделлю російського тоталітаризму. Це ще й досвід Другої світової війни.

Ми недооцінюємо значення зустрічі в Касабланці на початку 1943 року, коли Черчилль погодився з формулюванням Рузвельта, що вперше прозвучало під час війни з конфедератами, але виявилося актуальним. Мета війни — беззастережна капітуляція країн осі. Так Рузвельт і Черчилль страхувалися від нового пакту Молотова-Ріббентропа, від можливості сталінського сепаратного миру.

А наслідки були дуже серйозними — так запобігли війні нон-стоп, описаній пізніше Оруеллом. Той стан світу, в який його занурили б тоталітарні імперії. Пізніше цю картину відтворювали різні фантасти. Але тоді загроза була реальною.

Воювати з об’єднаними демократіями Сталін не наважився. А Черчилль, який зупинив його у Фултоні (рівно за сім років до смерті вождя народів, день у день), був у той момент лідером опозиції, а в США перебував як приватна особа.

Проте Туреччині Сталін дав спокій і з Ірану пішов.

Хто поїде до Фултона?

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»