Хто в Росії заплатить за санкції?
Запроваджені днями урядом США санкції і справді виявилися для Росії надзвичайно болючими. Однак не смертельними, оскільки за часом співпали з ростом цін на нафту, за рахунок чого Москва зможе хоча б частково компенсувати свої втрати. Але після здорових роздумів навряд чи можна припустити, що хтось розраховував цими санкціями знищити економіку Росії — радше, лише напоумити її керівництво.
Необхідно враховувати, що поки в хід йдуть економічні втрати від санкцій, встановлених одним лише Вашингтоном (європейські держави ще не підключилися серйозно до цього процесу), та й то не всіх — йдеться лише про частину «кремлівського списку», опублікованого Мінфіном США 29 січня . Швидше за все, справа торкнеться багатьох інших російських компаній, особливо якщо РФ і надалі псуватиме відносини з провідними країнами Заходу. Однак варто звернути увагу на те, кому конкретно в Росії доведеться розплачуватися за ці санкції.
Російський прем’єр Дмитро Медведєв вже виступив із досить відвертою заявою: «Що ж стосується тих наших компаній, які потрапили під ці самі санкції, потрібно розглянути питання про те, щоб надати підтримку: це стосується і металургів, і енергетичного сектора, і торгівлі продукцією оборонно-промислового комплексу». Повсякденною мовою це означає, що санкції, запроваджені Вашингтоном проти конкретних російських підприємців і компаній (не лукавити: запроваджено їх було тому, що ці компанії і бізнесмени близькі до президента Володимира Путіна) перекладаються на всіх громадян країни. Хоча влада США жодного слова не говорила про те, щоб піддати будь-яким покаранням пересічних росіян, волею Кремля відповідальними за санкції виявилися саме вони — для того, щоб врятувати від фінансового краху Дерипаску, Роттенберга, Вексельберга й інших великих власників. Якби існувала в Росії більш-менш значуща опозиція, це рішення було б для неї дорогоцінним подарунком: вона могла б наголошувати у своїй пропаганді на те, що влада змушує громадян країни оплачувати збитки ділової верхівки, в точній відповідності з відомою російською карикатурою: «Робін Пут відбирає гроші у бідних і віддає їх багатим». Цілком ймовірно, Олексій Навальний та його прихильники намагатимуться максимально використати цю обставину (скажімо прямо — вони вчинять дуже нерозумно, якщо цього не зроблять). Тут діє класична формула: прибутки приватизуються, збитки соціалізуються.
На захист путінського режиму (але не конкретно Володимира Путіна, оскільки він із цього питання ще навіть не висловлювався) можна було б навести два міркування, одне економічного, а інше політичного характеру. Своєрідна іронія долі вбачаться в тому, що численні злочини цього режиму в самій Росії або залишаються без уваги, або навіть ставляться йому в заслугу, як, наприклад, анексія Криму. Засудять же його за цілком розумні, хоча й непопулярні заходи.
Звичайно, російських олігархів жаліти немає причин, але ж у цій країні практично немає жодної економіки, крім олігархічної, і вже тому влада не може допустити її крах. Банкрутство Олега Дерипаски є всього лише фактом його особистої біографії — але банкрутство «Русала» вдарить по інтересах величезної кількості людей.
Йдеться виключно про працівників цієї корпорації. Наприклад, є в Росії, в Мурманській області, місто Кандалакша з населенням понад 31 тисяча осіб. З них менше однієї тисячі працює на Кандалакшинському алюмінієвому заводі. Але якщо цей завод закриється, його колишні співробітники, зубожівши, не зможуть розплачуватися в магазинах, у кафе, у перукарнях...
Чи спрацює «ефект доміно». Навіть Путін, при всій упевненості у своїй божественній величі, навряд чи ризикне доводити країну до голодних бунтів — і тому йому доведеться підтримувати компанії олігархів за рахунок державного бюджету. Що популярності йому, м’яко кажучи, не додасть.
Але ж тут згадувалося лише одне місто з одним заводом, що входить до однієї групи компаній, що належить Олегу Дерипасці. При тому, що і сам Дерипаска — далеко не єдиний російський олігарх, який зіпсував відносини з урядом США. Однак, як сказав поет, у краплі води відбивається світ.
Серед російських офіціозних публіцистів найбільш популярним є вираз «Путін усіх переграв». Але в цьому випадку переграли самого Путіна: США зуміли поставити його в становище, яке шахісти називають цугцванг — будь-який його хід веде до погіршення позиції. Державна підтримка підприємств олігархів обертається засудженням мас, із кишені яких ця підтримка оплачується; відмова від неї загрожує голодними бунтами. Куди кинь, то все клин.
Тим часом російська держава зовсім не збирається відмовлятися від мілітаризму, а це задоволення далеко не дешеве. Зовсім нещодавно, незадовго до свого переобрання на посаду президента Росії, Путін анонсував нову ракету «Сармат» — на радість своїх прихильників. Напевно РФ продовжить перегони озброєнь і надалі — але хто буде оплачувати їх за втрати американського ринку й падіння курсу рубля?
Це соціальний бік питання. Проте не варто забувати і про політичний. Росія, безумовно, не Україна, її державну систему вибудувано інакше. Там олігархи мають набагато менший вплив на ухвалення політичних рішень, але все ж цей вплив не такий, щоб можна було абсолютно їм нехтувати у своїх розрахунках. І навряд чи олігархи є відданими Путіну настільки, щоб заради нього жертвувати своїми мільярдами. Якщо ж така жертва стає неминучою (а зараз вона якраз неминуча — не вірите, запитайте в Дерипаски), то у повітрі ширяє ідея, так би мовити, скинути Путіна з корабля сучасності , замінивши його менш одіозною постаттю, і через неї спробувати домовитися із західними елітами. Захистом від них могли б стати керівники силових відомств, але проблема полягає в тому, що до «чорного списку» потрапили й вони: наприклад, глава ФСБ Олександр Бортніков, головний розвідник Сергій Наришкін і низка інших. У даному випадку олігархи опинилися в одній компанії з силовиками. Всі вони зацікавлені в тому, щоб не просто позбутися Путіна, але й звалити на нього всі свої гріхи — а гріхів накопичилося вже чимало. Напевно у багатьох представників російської еліти заздалегідь заготовлено текст доповіді «Про культ особи Путіна та його наслідки».
У будь-якому разі, події останнього тижня дали підстави непокоїтися Росії. А Україна може дозволити собі трохи обережного оптимізму.
